Завантажити

й Преслави. А тепер, коли дочка iмператора Христофора й дружина кесаря Петра Iрина померла, iмператор Никифор вiдмовився платити дань болгарам, послiв кесаря, що з'явились по неї до Константинополя, велiв бити по обличчю й вигнати за город.
- Жорстоко карає iмператор, - глузливо процiдив князь Святослав, - кесаря свого Петра, що так довго й вiрно служив йому i дослужився до того, що й Болгарiя розпалась. Отже, тепер, пiсля довгого миру з Петром, iмператор хоче добити, знищити Болгарiю?
- Так, княже, - вiдповiв Калокiр, прикипiвши темними своїми очима до обличчя Святослава. - Iмператор Никифор, як i завжди, дiє рiшуче, i вiн, звичайно, рушив би супроти Петра сам, але зараз у iмперiї неспокiйно, почався новий заколот у Сiрiї й Антiохiї, iмператор мусить вирушити туди, в Азiю, а тобi посилає золото... Вiн думає, що ти згодишся, пiдеш на болгар, i доки з воями своїми вийдеш на Дунай i скориш кесаря Петра, вiн сам повернеться iз земель азiатських, вийде в Македонiю. Так, з допомогою бога, буде покарана Болгарiя.
Князь Святослав якусь хвилину помовчав.
- Люту кару вигадав iмператор ромеїв для болгар, - далi сказав вiн. - І коли б справдi я з воями своїми пiшов за Дунай, а вiн рушив би назустрiч менi з Македонiї, з Болгарiєю було б покiнчено довiку, назавжди! Тiльки ж я, василiку Калокiре, на Болгарiю не пiду. Ні, нi!
- А чого ти не пiдеш, княже Святославе? - хижо запитав Калокiр. - Може, ти вважаєш, що я привiз мало золота? Так це ж не все. Коли закiнчиться вiйна, ти матимеш ще багато золота i дань.
- Нi, - ще раз сказав Святослав. - Не про золото i не про дань я думаю.
- Тодi чому?
Князь Святослав вiдповiв:
- Коли iмператори ромеїв просили нас, київських князiв, дати їм помiч i воювати - з ворогами своїми в iмперiї, ми, пам'ятаючи про ряд мiж нами, цю помiч давали. Зараз iмператор Никифор посилає золото, щоб скорити болгар. Але ж iмператор знає, що у нас з болгарами вiд вiку iснує мир, ми з ними одноязичнi люди. Болгари - то сусiди нашi, i ми мали вiд них тiльки добро. Нi, василiку Калокiре, руськi люди - не якiсь печенiги чи хозари, за золото ми не воюємо. I коли б iмператор Никифор прислав менi не п'ятнадцять кентинарiїв, а п'ятнадцять хеландiй iз золотом, то й тодi я сказав би - не згоден.
- Що ж, - задоволено сказав Калокiр. - Це дуже добре, i коли я їхав сюди, то був певен, що ти, княже, у вiдповiдь на прохання iмператора скажеш - нi, не згоден!
Князь Святослав здивованими очима подивився на василiка, не розумiючи, як може вiн радiти, що київський князь не хоче допомогти iмператору.
- Я бачу, що ти не розумiєш мене, княже, - нiби вгадав його думки Калокiр. - Тодi дозволь менi сказати те, чого не говорив i не доручав менi iмператор Никифор?
- Дивний ти василiк, Калокiре, - сказав князь Святослав. - Що ж, говори, я слухаю.
- Скажу все, все, княже, - здригнувся Калокiр. - Але перед тим дай князiвське слово, що те, що почуєш, знатимеш тiльки ти, я та ще Борисфен.
- Ти хочеш клятьби, я ж звик клястись тiльки на зброї. Проте слово даю - все буде мiж нами.
- Iмператор Никифор, - почав Калокiр, - вчинив безумство, коли розiрвав мир i хоче почати вiйну з болгарами.
Князь Святослав засмiявся, але посмiшка враз зникла з його обличчя.
- Почекай, Калокiре, - суворо сказав вiн. - Ти посланець iмператора ромеїв i просиш мене йти на болгар. А тепер ти говориш, що iмператор чинить безумство, починаючи вiйну з болгарами. Чи можу я вiрити своїм вухам?
- Я говорю, княже, те, що думаю, - вiдповiв суворо Калокiр. - Iмператор Никифор уже давно втратив розум, бо довiв iмперiю до голоду й злиднiв. Вiн безумний, бо пiдозрою, чварами й лютими розправами обурив проти себе тисячi достойних людей в Константинополi i фемах. Вiн втратив останнiй глузд i зробив непоправну похибку, зламавши мир з болгарами...
- Василiк iмператора! - крикнув князь Святослав. - Для чого, скажи, говориш ти все це менi, київському князевi?
- Зараз ти мене зрозумiєш, княже Святославе, - так само суворо вiв Калокiр. - Мiй батько був звичайним вiрменським ченцем, але змушений був виїхати до Константинополя, бо дома його ждала смерть вiд iмперiї. Тодi з Вiрменiї до Константинополя виїхало дуже багато наших людей, бо вже, гадали вони, краще бути в багатому Константинополi, анiж помирати дома... Але батько мiй був дуже розумною людиною, i там, у Константинополi, це швидко помiтили. Його допустили до двору, про нього взнали iмператори Роман i Костянтин, вони послали його василiком до печенiгiв, ще раз - до угрiв. А коли помер кесар Симеон i Вiзантiя хотiла укласти мир з болгарами, батька мого послали василiком до кесаря Петра, вiн повiз йому дари, умовив Петра, i той приїхав у Константинополь укласти мир i взяти в жони дочку iмператора...
- Отже, твiй батько був другом болгар i допомiг укласти мир мiж iмператорами i кесарями?
- Ти мене зрозумiв. Батько мiй був другом болгар. Але пiсля Романа i Костянтина прийшов

читати