Завантажити

василiком, i поклали перед київським князем дари - коштовнi наволоки, узороччя, позолочений щит i меч.
- Грамоту я приймаю, - з посмiшкою глянувши на добру зброю, сказав князь Святослав, - i за дари дякую... Передай, натрикiю Калекiре, iмператоровi ромеїв, що князi руськi, боярство i всi люди руські бережуть, любов, сущу межи нами, i да не розрушиться вона, дондеже сяє сонце.
Пiсля того, як водиться, князь Святослав запитав посла, як йому їхалось у далекій дорозi, як почуває вiн себе нині, запрошував бути в Києвi-городi скiльки охота, а тiунам своїм одразу ж велiв давати василiковi, сторожi його й рабам на хеландiї повний покорм i всiлякi меди з своїх клiтей.
Низько вклоняючись, патрикiй Калокiр щиро дякував київеьмому князевi, боярам i руським людям за добрi побажання, за покорм i меди, сам побажав йому, родинi i усім боярам, якi сидiли в Золотiй податi й були скрiзь по Русi, доброго здоров'я й щастя на многi лiта...
Звичайно, це будо не все, що хотiв i мав сказати василiк. Прощаючись, вiн сам висловив надiю, що князь Святослав знайде час i нагоду ще раз з ним поговорити.
Князь Святослав розумiв посла Вiзантiї. Усi вони - оцi василiки - улесливi, хитрi люди. Що ж, вони ще зустрiнуться з василiком. Може, патрикiй Калокір пообiдає нинi разом з князями?
 
Але i пiд чає обiду василiк Калокiр не сказав князевi Святославу, що привело його до Києва. Може, сталось так тому, що на обiдi було багато людей - сам князь Святослав, брат його Улiб, мати Ольга, три сини - Володимир, Ярополк, Олег, - чимало воєвод, бояр, рiзних мужiв. Кожен iз них щось запитував у посла, кожному той мусив вiдповiдати, - так у бесiдi та мiж розмовами й минав обiд.
Василiк Калокiр, може, не змiг говорити ще й тому, бо цiкавився, що подають i як їдять тут, у стравницi князiв Русi. Адже в Константинополi в палатах Великого палацу подавали все й частували з розбором - кому грецькi горiхи, а кому щкаралупина...
Зовсiм не те побачив Калокiр у стравницi руських князiв. Подавала страви молода ще, вродлива жiнка, яку всi називали Пракседою. Їй допомагало кiлька дiвчат, що вражали своєю красою. Носили вони все з кухнi до стравницi притьмом, миттю.
А носити їм доводилось чимало: коли запрошенi на обiд тiльки зайшли до стравницi, там на столах була приготовлена й холодна веприна, й ведмежина, всiляка солона й копчена риба - осетри, пструги* (*Пструг - форель.), судаки, рiзнi овочi й зiлля; пiд час самого обiду на столи подавали варену й смажену баранину, гов'ядо, юшки з сочива й риби, меди, ол, брагу, кваси.
Їли тут i запивали без зайвих слiв, без перепрошень, - просто, як це буває вдома, в родинi. Один тiльки раз воєвода Свенелд, взявши чару, сказав, що хоче випити за князя. I всi з брязкотом пiдняли свої чари, келихи...
- П'ємо на тя, княже!
На кiнець обiду всi, а так само й василiк Калокiр, вiдчули, що поїли досита, а меди й ол з княжих медуш мiцнi, п'янкi.
Саме тодi князь Святослав i запропонував василiку проїхати з ним на лодiї, показати з Днiпра город Київ, його будiвлi, вали, стiни. Князь Святослав звелiв гридням приготувати лодiю, спустився з василiком до Почайни, з кiлькома боярами й толковинами вони проїхали Днiпром аж до Чортория.
Чудовий був Днiпро й Київ - город у цю передвечiрню годину. Ще була весна, вiд самого Верхнього Волока котив Днiпро могутнi води, й тут, бiля Чортория, де плесо його видно було вгору до Десни* (*Десна - лiвий доплив Днiпра.) й Вишнього города княгинi Ольги, а вниз - до Вiтичева й Лисої гори над ним, - тут здавалося, що немає йому кiнця й немає краю.
У лодiї, на якiй сидiли князь Святослав, брат його Улiб, василiк Калокiр i бояри з толковинами, було двадцять гребцiв - по десять з кожного боку. Пiд дужими ударами їхнiх весел лодiя швидко линула вперед, позад неї на блискучому лонi стелився, як бiла полотнина, запiнений слiд. Київ i гори тiкали й тiкали назад.
I тодi в усiй величi своїй постав перед ними древнiй город над Днiпром, город, стiни якого закладенi були князем Києм. Багато лiт минуло вiдтодi, а вони росли й змiцнювались, як i все за ними, як i все навкруг Києвого города над Днiпром.
Три гори височiли вдалинi i до них прикутi були очi всiх на лодiї: Києва гора, де й був тепер княжий город - Гора, гора Щекавиця, де поставив першi стiни Київ брат Щек, та ще гора Хоревиця - вотчина Хорива, другого брата Кия.
Колись це були три двори-городища на горах над Днiпром. Тепер над всi гори стояв Київ - город з високими стiнами, вежами й дахами княжих теремiв, що золотом грали в промiннi згасаючого сонця, з схилами, що круто обривались над Днiпром, густими лiсами, що оточували город, глибокими ярами, в яких уже лежали пiзнi темнi тiнi. Це й була Гора, справжнє орлине гнiздо над Днiпром, з стiн якого на багато поприщ видно було все навкруг, але до якого жоден ворог не мiг доступитись.
Невпiзнанно змiнився Київ-город вiдтодi, коли було закладено першi його стiни. Вже не тiльки на Горi жили тепер

читати