Завантажити

Добриня дивився на небо, що глибоким бездонним шатром висіло над землею. По праву руку над Россю, де плив місяць, небо було світле, там зорі ледь окреслювались, тліли. А на півночі й сході небо було темно-синє, глибоке, і в ньому, як зсипище перлин, мінилися, переливались, грали барвами великі й дрібні зорі. Де ж, думав Добриня, між цими зорями та нова, що запалилась цієї ночі, де зоря Володимира, сина Святослава? Ця зоря вже горіла, вона мусила горіти. Але Добриня був у землянці, коли вона запалювалась, й тепер уже не міг знайти її в морі зірок, що грали перлинами, мінились, сяяли, як холодний срібний пилок у високому бездонному небі.
 
Тієї ж ночі, коли місяць почервонів і став схилятись до лісів потойбіч, а чорна тінь від скель закрила плесо Росі, кручі, а потім і землянку над ними, з Будутина виїхав вершник.
У полі не видно було шляху, у долинах клубочились тумани, вони повзли, затягали все навкруг. Але вершник твердо сидів у сідлі, він добре знав шлях у полі, щосили гнав коня, і луна копит, як це буває перед світанком, широко летіла навкруг.
То мчав до города Києва Добриня, він хотів швидше привезти до княжого столу звістку про те, що в Будути-ні над Россю народився від рабині Малуші Володимир, син Святослава.
 
5
 
І знову доля ще раз усміхнулася Малуші...
Щастя матері! Уже в ту ніч, коли біля грудей лежала рідна дитина, жадібно п'ючи материнське молоко, вбираючи її сили, Малуші було невимовне радісно, вона була по-справжньому щаслива.
Усе минуле, яке б воно донедавна не було важким і страшним, одступило від неї, як буря на Дніпрі. Тепле, ніжне тіло сина лежало поруч її тугих, наповнених молоком грудей, вона проводила рукою по цьому тілу - голівці, спині, ніжках, - і це ніби заспокоювало, втішало.
Вона лежала на ложі в кутку землянки, що вимощене було з трави, під нею була звичайна ряднина, твердий узголовник в головах, на долівці поруч стояло цебро з водою із Росі, кухоль, миска з юшкою. Низько звисала сплетена із лози й присипана землею стеля, з якої вряди-годи сипались грудочки. В землянці не горіло світло, тільки через душник сюди вривався зеленкуватий місячний промінь. А їй здавалося, що в неї найкраще в світі ложе, є в неї все, чого тільки може бажати людина, є в неї й найголовніше, найбільше - щастя.
І так було не тільки цієї ночі. Ранок їй видався кращим ще, ніж ніч, бо тоді вона вперше побачила очі свого сина, дивилась у них, як у любов свою й душу. День пробіг, як промінь, бо до землянки приходили, як велів покон, прості люди Будутина, й усі вони несли свої дари. Вечір ще раз втішив її, бо тепер син уже хотів спати, а сама Малуша відчула важку втому, заснула та так і спала, обнявши рукою сина, всю ніч.
А там за який день-два Малуша почала й працювати, бо тепер Желань не могла впоратись сама по хазяйству, бо тепер у них в землянці був цілий рід - баба, мати, син...
Але робота не стомлювала Малушу, і ніколи вона нібито не працювала з такою радістю й насолодою, як тепер. Вона доглядала сина, годувала його, бігла на річку, поралась на городі, допомагала Желані, - та хіба перелічиш усе, що робила й що хотіла зробити ще Малуша. Світ розквітав навкруг неї, за весною прийшло літо, за літом осінь, але навкруг було однаково багато сонця, тепла, радості, щастя.
І навіть взимку, коли Рось скувала крига, а за стіною землянки гула віхола й сичав мороз, їм у землянці було затишно, тепло. Баба Желань крутила й крутила пряслице, Малуша сиділа недалеко від вогнища перед колискою, злегка погойдувала її, пригадала пісню, яку співали в Любечі над дітьми своїми матері, яку чула й сама в рідній хаті.
 
Колишся, колиско, від кута до кута,
Маленька дитина, велика покута, -
 
починала Малуша і прислухалась до своїх слів, бо це було нібито сказано про неї, як і всі слова далі:
 
Ой сину мій, сину, за тобою гину,
Не одну я нічку з тобою спочину,
Та я б тебе, сину, усе колисала,
Аби тільки з тебе радості діждала...
 
О, які це були добрі, радісні слова.
 
6
 
Увечері біля двору зупинилось кілька вершників. Малушу це не здивувало - княжі дружинники часто їздили за Рось і завжди зупинялись біля їхньої землянки раніше ніж переїхати річку. Почувши вдалині тупіт коней, вона сама виходила їм назустріч - дасть напитись води, перекинеться якимсь словом, а там запитає й про Київ, про княгиню Ольгу й Святослава.
На цей раз вона не встигла вийти назустріч воям, бо щось прала на Росі. А поки добігла, княжі дружинники - їх було четверо - вже встали з коней, прив'язали їх до дубків, а потім пішли, зупинились біля землянки. Може, розминались, може, ждали її.
І Малуша уповільнила трохи кроки, придивилась. Серед чотирьох дружинників вона впізнала Добриню.
Малуша зраділа.
- Як добре, що ти приїхав, брате, - промовила вона, одійшовши з Добринею набік. - Ми так давно не бачились з тобою.
- Я їздив у поле з князем. Далеко

читати