Завантажити

землею, зробили посадником, йому доручено стягати уроки й чинити нові устави, шукати винних і карати...
Але спати він не міг. Увесь час йому здавалось, що хтось ходить за теремом, хтось скрадається під стінами, хтось вночі пнеться до його двору. І тому Бразд велів закупам викопати рів і насипати вал навкруг свото двору, завів кількох псів, що могли перегризти горло людині... Ці пси й зустріли Микулу, коли він поткнувся до двору свого брата. Мало не покусали, добре, що Бразд вийшов з свого терема, одігнав псів.
- Здоров будь, Бразде, - сказав Микула, коли зайшов у сіни терема. - Мир дому твоєму, здоров'я худобі...
- Здоров будь і ти, Микуло, - відповів на привітання Бразд. - Що з тобою трапилось? Ти зблід, брате, схуд, мабуть, хворів?
- Так, брате, - промовив Микула, - я хворів, у мене довго боліло тут і ось тут. - І він показав спочатку на голову, потім на серце.
- Ти багато працюєш, брате, - посміхнувся Бразд. - Сам бачив - нові ниви ореш, борті шукаєш, на звіра ходиш, рибу ловиш... Хіба тобі багато треба? Адже на старому нашому дворищі тільки ти та жона...
Щось схоже на стогін вирвалось з грудей Микули.
- Ти говориш правду, - ворухнув сухими устами він. - Мені багато не треба, нам треба дуже мало, але ж ми... зовсім нічого не маємо...
Бразд зробив здивоване обличчя.
- Як це ти нічого не маєш? - сказав він. - Послухай, Микуло, ти говориш неправду. Адже і я, і Сварг пішли з старого нашого дворища, а тобі залишили й землянку, і кліті, все добро в хижі, обори для худоби, ями для жита...
- У ямах для жита пищать миші, - гірко посміхнувся Микула.
- То ти хочеш щоб я тобі з ям мишей вигонив? - сердито процідив Врйзд.
- Ні, Бразде, - мовив Мжула. - Мої миші будуть вже мені. Але, крім мишей, не маю ніякої худоби. Здох батьків кінь, а без коня немає й жита.
- Я в цьому не винен, - одвів очі від брата Бразд. - Ми були однакові, коли виходили з батькової хати. А далі кожен робив, як умів.
- Так от я не вмію робити так, як інші, і так, як ти, брате Бразде, - вирвалось у Микули. - Вір мені, я не шкодував рук, робив усе, що міг, я робив більше, ніж міг... Але не вмію я, не можу...
- Чим же я можу допомогти тобі?
- Я прийшов до тебе як до брата... Ми з тобою одного роду, однієї крові... Поможи!
Бразд довго дивився на свої руки, що лежали на столі, потім перевів погляд на обличчя Микули, у якого дрібно смикалась нижня губа.
- Що кров і що твій рід? - Бразд важко зітхнув. - Старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій рід. Ти говориш про кров, але і кров у людей різна... Помогти ж тобі не знаю і як. Може, хочеш, щоб я тебе прийняв до свого дому?
- Ні, Бразде, - швидко перебив його Микула. - Я не хочу і не піду до твого дому... Це правда - старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій рід. Так поможи ж мені рятувати свій рід. Дай мені купу...
Бразд довго сміявся.
- Що я чую! - нарешті сказав він. - Це правда, я даю купу людям. І не я даю - що я, княжий холоп, - я даю купу людям від князя. І закуп мусить дать князеві - оброк, мені - урок. Коли ж він цього не зробить, я маю право, як посадник князя, бити його різками, якщо тікатиме - зроблю обельним холопом... А з тобою що я зроблю, коли не даси оброку і уроку?! Битиму різками чи зроблю холопом? Як не є, а ти ж мені брат...
- Що ж... - глухо промовив Микула. - Якщо буде треба - битимеш різками, зробиш холопом... Так Микула взяв купу у свого брата.
 
З
 
Багато людей зібралося цього дня в Золотій палаті, всі лави з неї загодя винесли, попід стінами навкруг товпились ліпші мужі Русі - князі земель і городів, бояри й воєводи, тисяцькі, огнищани, тіуни княжі.
Тільки в кінці палати, як і завжди, стояли крісла - княгині Ольги посередині, Святослава і Уліба з боків.
Скоро з дверей вийшла княгиня з синами, кілька бояр і воєвод. Княгиня Ольга пішла вперед, але не сіла, як це бувало раніше, в своє крісло, а зупинилась і якусь хвилину стояла біля нього.
Усі, що зібралися тут, знали, для чого їх покликано і що їм скаже княгиня. А все ж вона була дуже неспокійна, і коли почала говорити, то сама не пізнала свого голосу і часто зупинялась, щоб передихнути.
- Дружино моя, - почала княгиня, - бояри, воєводи, люди Русі. З близьких і далеких земель, з усіх країн днесь покликала я вас сюди, бо маю велику й важливу потребу... Відомо вам, дружино моя, що от уже много літ минуло, як не стало князя Ігоря, і по вашому слову сіла я на Київський стіл. За ці літа зробила я, що могла. А що не зробила - це кляніть, а швидше виправляйте, бо зараз важкий час на Русі, мнозі діла треба сотворити. От чому я й зібрала вас, дружино моя! Діла много, а сама я стара й немощна стала, чую вже й кінець свій, люди. Давайте ж порадимось, хто зараз сяде на стіл Київський, кого назвемо своїм князем...
Тихо було в палаті, і княгиня Ольга мовчала.
- Волимо тебе, княгине... поможемо! - пролунало кілька

читати