Завантажити

оборонялись від ворогів, вони хотіли й їсти. Надіятись на те, що їх нагодують князі, не доводилось. Навпаки, князі самі жадали користі від своїх городів і сіл, від людей, що жили в них. Ось чому той, що їхав шляхом з Києва за Рось, міг бачити, як у полі іде за ралом ратай, а край борозни лежить його меч і щит, - то княжі вої із жонами своїми й дітьми тяжко працювали, заробляли хліб насущний, щоб дати княже - князеві, собі ж взяти своє. Навкруг Будутина багато вже було зорано землі, люди будували хижі, довбали човни, якими їздили по Росі й ловили рибу, ходили на лови, самі на себе ткали, робили добрий посуд з глини. Кузнеці з-над Росі, а особливо з Родні, відомі були скрізь на Русі - вони знали емаль, чернь, робили чудові речі із золота й срібла.
У Будутині ж випасались княжі табуни. Під охороною пастухів, що носили в руках бичі, а про всяк приключай мали за спиною й луки з стрілами, табуни ці з ранньої весни до осені по черево бродили у високій траві на луках понад Россю.
Як і в інших княжих селах, був у Будутині воєвода - Радко, що водив дружину, і княжий посадник Тедь, який збирав для князя у Будутині й навколишніх селах уроки, говорив від імені князів з чорними клобуками, ставив княжі знамена на полі і в лісах, іменем князя творив суд.
До Радка й Тедя звернувся Добриня, коли привіз із Туром у Будутин Малушу. У Добрині був з собою княжий знак - золота гривна. Маючи її, він міг говорити з воєводою й посадником іменем княгині.
Радко й Тедь, звичайно, боялись воєвод і бояр, що дуже часто наїжджали до Будутина з Києва із золотими гривнами, іменем княгині брали жито, худобу, вимагали, щоб їх ставили на покорм, давали в'їзне, виїзне...
Добриня нічого в них не вимагав, а просив, щоб дали йому з сестрою Малушею якусь хижу...
- Ти що ж? Воєводити думаєш? - запитав Радко.
- Ні, воєводо, - відповів Добрщщ. - Гридень сам кряжий, таким і буду.
- То, може, випал хочеш мати? - поцікавився Тедь.
- Ні, посаднику... І випалу не хочу. Доведеться, то й сам зумію випалити. Мусимо жити тут, поки не покличе княгиня.
Дивні діла роблять княжі мужі, воеводам з посадниками часом важко й зрозуміти, що вони бажають. Радко і Тедь порадились і одвели Добриню з Налушею у землянку над Россю, де жив раніше пастух княжий Пронь. Не так давно Проня на смерть підстрелили на луках. У землянці залишилась тільки жона його Желань. А через те, що Желань була вже стара й немічна, вона радо згодилась прийняти до себе Добриню й Малушу. Тепер уже жона пастуха була певна, що не помре з голоду і не задубіє від морозу взимку...
Так і попрощались Малуша й Добриня з гриднем Туром. Він витримав - і по дорозі, і в Будутині не сказав нічого, що свідчило б про його розпач і біль або, крий боже, засмутило б Малушу. І тепер, коли Малуша й Добриня вийшли із землянки, щоб його провести, він не обмовився жодним словом, а, навпаки, був дуже веселий, збуджений, посміхався.
- Видите, - говорив він, - доїхали щасливо, вогнище маєте, прийде і честь, і слава! Прощавайте! А я швидко буду в Києвому городі!
Але коли Тур залишав Будутин, то не поїхав шляхом до Києва, а завернув праворуч до Дніпра, просто в поле. Так коні його і йшли, доки не смеркло. Тур все сидів на санях, дивився у тьмяну далину, нічого не бачив і де чув.
Малуші цієї ночі приснився княжич Святослав. Він нібито прийшов у їхню нову землянку, тихо відчинив двері, став на порозі так, що промінь від вогнища освітив його всього, простягнув руки, а потім рущив уперед, сів біля Малуші, як колись не так давно, поклав свою руку на її голову, а другою обійняв за стан... І ще вона бачила, як обличчя княжича Святослава схиляється все нижче й нижче до неї, очі в очі, уста в уста...
Прокинувшись раптом серед ночі, Малуша спочатку не зрозуміла, що сталось, правда це чи тільки сон. А навкруги була пустка, холод, вогкі стіни, - і заплакала Малуша в холодній землянці пастуха Проня.
 
Через кілька днів Добриня скинув і почепив у куточку землянки на кілочках шолом свій і меч, взяв у Желані баранячу шапку покійного Проня, попросив у неї ще й сокиру...
Гірка образа все краяла серце Добрині, він не міг забути, що був добрим гриднем у княгині, у Святослава був сотенним, міг стати тисяцьким, воєводою. А княгиня Ольга вигнала його з Києва, разом із сестрою послала до Будутина.
Але Добриня вірив, що все це минеться, що так, як хоче княгиня, не буде. Вони з Малушею мусять і повинні жити, треба тільки берегти її...
І пішов Добриня в ліс над Россю, де не було ще княжого знамена, повалив суху ялину, обчухрав її від гілля, порубав на шматки, приволік до землянки, заходився довбати човен, щоб повесні продати його чорним клобукам.
Та й крім того було багато діла в маленькому хазяйстві покійного Проня - запасти дров, піймати рибину на Росі, вбити зайця на прокорм... Три чоловіка жили тепер у землянці Проня, Добриня про всіх мусив дбати...
 
2
 
Взимку Микулі з Вістою довелось дуже важко. Вони

читати