Завантажити

голосів.
- Ні, дружино моя, - одповіла на це княгиня, - Я сказала не всує, мусимо назвати князя.
- Святослав! - крикнуло тоді багато голосів разом. - Просимо Святослава!
І вже в палаті закричали:
- Святослава! Князем бути Святославу! Просимо Святослава!
Коли шум затих, княгиня Ольга сказала:
- Думала і я, кому князем бути, Святослав буде вашим добрим князем. Іди, сину, сідай на стіл!
Святослав сів у крісло, на якому колись сиділи Олег і Ігор, на якому тільки вчора сиділа його мати - княгиня Ольга. І враз у палаті прозвучав голос:
- Сів єси на Київському столі князь великий Святослав!
Багато голосів підхопили:
- Славен князь Святослав! Славен!
Але щвидко голоси стихли. Два боярини й два воєводи підняли з підлоги зарані приготований шматок дерну, поклали його на голову князя.
Він чув, як холодна земля торкнулась його голови, від шматка дерну одривались і котились по шиї й спині грудочки землі.
- Де єси, князю? - запитали в Святослава. Це була хвилина нерушимої клятьби, яку завжди у день вокняжіння давали людям своїм князі Русі. Святослав знав, що належало говорити й що говорили до нього князі, і відповів:
- Під рідною землею єсмь і під людьми моїми.
- Чи будеш вірно служити людям своїм?
- Клянусь.
- А якщо відступиш?
- Нехай земля поглине мене...
Тоді два боярини й два воєводи підняли шматок дерну і розбили його на голові князя Святослава. Земля й коріння обсипали його голову, груди, руки. Так вона засипле його, якщо забуде своїх людей.
Але князь Святослав ніколи не зрадить свого слова. От до нього підступило кілька гриднів. Гострим бричем* (*Брич - бритва.) зняли волосся на голові, залишивши одне тільки пасмо - нехай воно нагадує людям, що віднині Святослав - великий князь. От до Святослава підійшла мати - княгиня Ольга, вона тримала в руках зроблений кращими кузнецями із червоної міді, позолочений, викладений багатьма дорогими каміннями шолом. Гридні подали їй, і вона зав'язала на Святославі пояс із мечем. Один із старійших бояр дав Святославу лук і тул...
- Славен наш князь! - гриміло, виплескувалось з дверей і вікон.
Тоді князь Святослав вийшов із Золотої палати, за ним рушили всі воєводи й бояри.
Перед ганком, скільки не глянь оком, по Горі, на городницях стін, на дахах будинків, навіть на гіллях дерев - скрізь було повним повнісінько людей. Одразу ж за ганком, обабіч шляху, що вів до Перуна, у бойових доспіхах своїх, із щитами й мечами у кілька рядів стояли дружинники, а попереду них, на чолі, - сотенні й десятники, над ними сріблом блищали списи, під подихом вітру з Дніпра розвівались знамена землі Чернігівської, Переяславської, Деревлянської, Новгородської і ще багатьох, що прислали сюди своїх гінців. За дружинниками стояли купці, ремісники, жінки й діти з усієї Гори...
Тільки князь Святослав вийшов на ганок - вдарили бубни, пронизливо загули труби, засвистіли сопілі, дружинники забряжчали в щити, люди закричали. Із дахів, з голубниць, коли почувся цей шум і крик, хмарою полетіли вгору голуби, вони довго ще кружляли над Горою.
Князь Святослав разом із матір'ю спускався з ганку. За ними йшли мужі ліпші - князі земель і городів, бояри, воєводи й тисяцькі, огнищани, тіуни, сли заморські, родичі княжі, гридні. На гомін людей і на крики князь Святослав відповідав посмішкою, вітав усіх рукою. Так у вирі криків і йшли вони - між рядами дружинників - до південної стіни Гори, до Перунового требища.
Там уже горів вогонь, кілька жерців готували жертву, сам Перун був оздоблений - на начищених ще з ночі золотих його очах і срібних вусах грав відсвіт вогню, дерев'яний тулуб його був обвитий гіллям, біля ніг простелені килими, а на них стояли корчаги з вином, лежав випечений заради цієї нагоди величезний білий хліб із знаменом княжим, скрізь розкидані були квіти.
Коли князь наблизився до Перуна, крики на Горі затихли. Усі, що йшли за князем, зупинились, він сам ступив уперед і став перед вогнем. Там князь поклав на землю щит, меч, шолом. Жрець подав йому на срібному блюді частини жертовних тварин, які він кинув у вогонь; коли ж жрець подав корчагу, він плеснув з неї у вогонь вина.
Над вогнищем підійнявся димок, на якусь мить зів'яли вогняні язики.
- Боги! - голосно промовив князь Святослав. - Зверніть очі свої на нас, дітей ваших. Ми прийшли до вас сьогодні із жертвою й просимо - дайте нам, боги, тепло з неба, урожай з землі, мир городам нашим, перемогу над ворогами! Дайте, боги!
Він дивився блискучими очима на вогонь, звів очі вгору й простягнув руки до дерев'яної постаті Перуна. Весь його вигляд, очі, рухи свідчили, що Святослав вірив у те, що говорив. Вірив, що Перун може дати Русі тепло, урожай, мир і перемогу.
А близько біля князя стояла його мати Ольга, і хоч вона, як княгиня, мусила тут бути, але її скорбні очі, бліде обличчя, складені на грудях руки красномовно свідчили, що її не зворушує те, що робиться на требищі, душа

читати