Завантажити

непроглядна стіна на обрії. Сині сніги вже не лежали громадиною, а простелялись рівним полем, на сході розгорілось золоте вогнище: там народився світанок, почався день.
Тоді ніби прокинулись всі на санях - мовчазний підводчик, замислений Добриня, розплющила очі й Малуша. Розплющила й якось кволо посміхнулась: у передку саней сидів знайомий їй гридень Тур.
Проте посмішка враз зникла з її обличчя. Блідий, стомлений, ніби переляканий тим, що діялось навкруг нього, сидів гридень Тур у передку саней і дивився на неї такими смутними очима, що Малуша не витримала, одвела погляд і, наскільки могла, запитала спокійно, лагідно:
- І ти тут, Туре?
- Тут, Малко, - відповів він і, хоч коні йшли доброю риссю, повернувся до них і крикнув: - Гей, гейки, коні, гей!!!
Коли Тур одкричався і сів знову обличчям до Добрині й Малуші, то вже на цьому обличчі не було того, що Малуша бачила допіру. Може, він зрозумів, що зараз треба мовчати, може, й кричав, щоб висловити біль, а зараз став дуже тихий.
- Ти, Малко, - сказав Тур, - замотай ноги, бо мороз велій... Там за тобою хутро лежить...
- Мені не холодно. Туре, - відповіла вона, - і ногам моїм тепло...
Але це була неправда, і Тур сам взяв хутро, поклав їй на ноги.
- І поїсти нам треба було б, - продовжував він. - Ти, мабуть, забув і нічого з собою не взяв, Добрине. А я ніби знав - є в мене шматок веприни, є хліб і сіль...
- Не хочу я їсти, не хочуі - крикнула вона.
- Ти не кричи, не кричи, Малушо, - сполохано, з болем у голосі перебив її Тур, - не треба кричати, нічого це не поможе...
- Знаю, - згодилась вона, - гаразд, не буду кричати...
- Гей ти, Туре, Туре, - втрутився в розмову Добриня. - Ну що ж, хто в'їжджає на Гору під щитом - жде того велика честь і щастя?
- Не згадуй про це, - скорботно вимовив Тур, але ж одразу отямився й кінчив бадьоріше: - А хіба честь та щастя тільки на Горі? Я від слова свого не відступаю... Вір мені, Малушо, що коли ти в'їхала до Києва під щитом, то однаково жде тебе велика честь і слава. Ну, не в Києві, то в іншому місці. А хіба Будутин не княже село?!
Але було помітно: і Добриня, і Тур говорять не те, що хочуть, не кажуть вони про головне, про те страхітливе й невблаганне, що зруйнувало мрії, розбило життя. Отакі були Добриня і Тур - звичайні прості гридні княгині Ольги.
А потім удалині, позаду них, на ясному небі встав сірий пилок. Пізніше вони побачили, що шляхом навздогін їм мчить якийсь вершник, а ще пізніше пізнали княжича Святослава.
Тур зупинив коней, коли княжич наблизився до них впритул, і зстрибнув з саней...
- Здрав був, княжичу Святославе! - крикнув він. З саней схопились Добриня й Малуша, вони також привітались до княжича.
Святослав відповів на привітання і зійшов з коня.
- Ти, Добрине, - звернувся він до свого колишнього сотенного, - проїдь з гриднем Туром далі... А ти, ключнице, - він не назвав її імені, - залишся тут зі мною.
І Тур зрозумів, що княжич Святослав хоче говорити тільки з Малушею, провів далі коней. Замислений, пройшов за кіньми й Добриня. Ніхто з них не вимовив ні слова.
- Княжичу, - сказала Малуша, коли вони залишились тільки вдвох, - пощо женешся за мною?
Він аж здригнувся. Як могла Малуша запитувати про це в нього? Як же йому не гнатись, коли він любить її, не може бути без неї? Запалений, збуджений, охоплений нестримними почуттями, він ладен був зламати і вже зламав слово, яке дав уночі матері. Він поїхав слідом за Малушею, наздогнав її. І їй, може, досить зараз сказати одним однісіньке слово, щоб усе склалось надалі зовсім не так, як замислила княгиня Ольга. Бо він не змінився, він такий же, як і був, він жде, що скаже Малуша.
Але змінилась за цей час до невпізнання Малуша. Зовні цих змін не було видно; вона стояла перед княжичем Святославом така ж, яку він знав і яку любив: ставна, трохи бліда, з рум'янцями від морозу на щоках, в незвичайному темному платні, в шапці...
Проте щось нове з'явилось у Малуші, в самій її душі, і це княжич Святослав відчув одразу ж, коли вона сказата вперше, а потім знову повторила:
- Пощо, княжичу, женешся за мною?
- Я знав, шо княгиня вночі говорила з тобою, - задихаючись, промовив він. - Говорила вона й зі мною. Це було страшно, Малушо. Не сама вона говорила, за нею стоять воєводи, бояри, вся Гора... І тоді я на одну якусь мить завагався, згодився, - я не тільки людина, я княжич, князь. Проте я швидко зрозумів, що це неправда, я чув, як тебе забирали, мучився, терпів, страждав, а потім... потім погнався за тобою, і от стою тут... Чуєш, вернись, Малушо, ми вернемось разом з тобою!..
Малуша ледь посміхнулась блідими, пересохлими устами.
- Пізно ти за мною погнався, княжичу! Я ж тебе ждала вночі. О, яка це була довга і важка ніч. Але зараз Київ-город далеко, ніч минула, все минуло. За чим женешся, княжичу?
Щось надзвичайно просте, але разом з тим образливе, гірке було в її словах. І він крикнув, відповідаючи

читати