Завантажити

на порозі, вона побачила княгиню, ступила один крок вперед і повалилась у ноги...
Коротка мить! Княгиня пригадала, як колись у стравниці побачила цю несміливу дівчину, що боялась підняти на неї очі, пригадала, як Малуша допомагала Ярині, як потім стала допомагати їй - княгині. І як увійшла в терем, ключницею стала.
Тепер ця дівчина на колінах стояла на підлозі, плечі її здригались від нестримних ридань...
- Встань! - суворо промовила княгиня.
Дівчина, все ще стоячи на колінах, підвела голову, й княгиня побачила її, розтоптану, зневажену...
А все ж і в страшну цю хвилину -- на колінах, зігнута - Малуша була напрочуд хороша. Високо підіймались її тугі груди, обличчя розшарілось, грало рум'янцем, сльози блищали на віях, як самоцвіти.
Княгині несила було дивитись на це засмучене, але чудове обличчя, важко було почати розмову, а все ж вона перемогла себе. Твердо, як належить княгині, наказала:
- Встань-бо, Малушо!
Малуша встала. У очах її промайнула іскринка надії...
- Що ж це ти вчинила? - так само суворо сказала княгиня. - Я тебе взяла до терема, вірила тобі, ключницею своєю зробила, а ти так віддячила - звабила княжича...
У розпачі Малуша обхопила голову руками, вся здригалась від ридань, але, дивлячись просто в очі княгині, відповіла:
- Ні, ні, княгине, я ніколи не зваблювала княжича Святослава, і я не винна, не винна, матінко княгине. Я тільки пішла до Дніпра разом з усіма на Купала, а Купало відвів мене від вогнів до темного берега, і там я побачила княжича Святослава. І княжич не винен, Купало і його звабив, звів нас над водою... А що далі було, я не знаю, любила княжича і люблю, хоч знаю, що не смію... Та що мені робити?
- Люблю! - тихо промовила і зітхнула княгиня Ольга. - Але ж ти й непразна...
- Я не знаю, що зі мною робиться, матінко княгине, але тоскно мені, мліє все тіло, місця не знаходжу, вночі не сплю... Це боги покарали мене, вже далі несила, не можу.
І Малуша замовкла, бо помітила, що княгиня одвела свої очі й дивиться на темне вікно світлиці, за яким десь по той бік Дніпра переливалась велика вечірня зоря.
- Великий гріх ти вчинила, Малушо, - промовила княгиня, - і заслужила великої кари. Ти - роба, Святослав - княжич, завтра - князь; він - глава всій нашої землі, захисник людей, на нього дивиться увесь світ. А ти посміла стати поруч із ним. Чи розумієш ти, що наробила?
- Я розумію, княгине, - відповіла Малуша. - Я не смію стати поруч із князем, я не знала, що так буде, і ніколи, ніколи, княгине, я не думала про це, нічого не робила... Все зробив Купало... Тепер мені лишається одно - до Дніпра і в воду...
- Ні, - суворо сказала княгиня Ольга. - Якщо ти підеш до Дніпра, це буде ще один і ще страшніший гріх, бо не одну себе ти вб'єш, а й княжича дитину...
- Тоді, княгине, я піду до батька в Любеч...
- Ні, - заперечила княгиня, - і до Любеча тобі йти не можна. Хто там повірить, що так склалось, рідний батько тебе за блуд вижене з хижі.
Малуша мовчала.
- Колись, - сказала тоді княгиня, - я тебе, Малушо, взяла до двору й зробила ключницею своєю. Ти працювала добре, милостницею моєю була...
Щось схоже на надію заблищало знову в очах Малуші, вона пильно дивилась на княгиню.
- І я ніколи не забуваю добра, - вела далі княгиня. - За те, що чесно і добре працювала, хочу пожалувати тебе...
Малуша знала це слово. О, про княжі пожалування тільки й розмов було на Горі, про пожалування мріяли і вголос говорили бояри, тіуни, воєводи. Але що можна пожалувати їй, Малуші? Хіба можна щось пожалувати за те, що вона любила й любить князя Святослава? У неї дуже боліло серце, і вона одного тільки хотіла - щоб княгиня пожаліла її...
Проте це був не жаль, а саме пожалування.
- За твою службу і за все, - говорила княгиня, - я даю тобі село Будутин на Росі... Будеш ти в ньому господинею... От тобі моя печать, - вона простягла руку до столу і взяла дарницю на село, написану ларником Перенігом.
І тоді Малуша все зрозуміла. Отже, княгиня Ольга не жаліє її, а хоче пожалувати - і за службу в теремі, і за любов до Святослава, і за дитину, яку вона має породити.
Гіркий, невимовний біль як обручем стиснув груди Малуші. Коли б це був не княжий терем, вона б закричала так, щоб чути було по всій землі, на небі. Це був не тільки біль, це була нечувана образа того найсвятішого, що вона носила в своєму серці. Невже ж княгиня не розуміє, що в Малуші можна все забрати - здоров'я, сили, саме життя, але честі в неї ніхто забрати не зможе?
Малуша й сказала це:
- Навіщо мені село? Я не просила пожалування і не візьму Будутина, не візьму.
І Малуша вже не плакала. По її блискучих очах, по стиснутих пальцях княгиня Ольга побачила й відчула, що в цій зневаженій дівчині прокинулось те, чого досі не бувало, прокинулась якась інша, не зрозуміла поки що княгині людина, і вона зробить так, як сказала.
- Так от ти яка, сіверянко! - хижо вже промовила княгиня.

читати