Завантажити

рано чи пізно воюватиме з нами. Хто тоді поведе Русь? Чому ти мовчиш, сину? Ти ж тільки-но говорив, що згоден вести...
- Так, говорив...
- Але щоб вести Русь на Візантію, треба бути князем...
Святослав мовчав.
- Невже ж ти думаєш, що будеш князем, коли візьмеш Малушу? Ти знаєш, що таке Гора?
- Що Горі до мене й Малуші?! - крикнув Святослав.
Княгиня Ольга похитала головою.
- Сину мій, сину, - зітхнула вона. - Ти ще не знаєш Гори, не відаєш, де живеш. Над землями Русі київський князь, нині я їх княгиня, але підпирає нас Гора, бояри й воєводи, всякая князья земель. Важко мені з людьми моїми, але ще важче з Горою. Вони льстиві, - з серцем, на весь голос говорила княгиня, - вони хитрі, вони вимогливі й неситі, і я вже не знаю, сину, як і задовольнити їх...
Вона на якусь хвилину замовкла, бо їй, помітно, важко було говорити, а потім повела далі:
- Добра хотя людіям своїм, я давала Горі все, що могла дати. Це було нелегко, сину, бо множество ворогів ішло на нас, - і мусили ми їх одбивати, а хто ж їх одбив би, коли б не було воєвод, дружини? І ми тримали воєвод, ми мали дружину. Але воєводи стали боярами, і княжий гридень може стати воєводою. Вони ненаситні, вони хижі, їм усе мало. Ти думаєш, чого загинув твій батько? Князь Ігор взяв з деревлян сповна всю дань, а Гора з дружиною змусила його йти туди ж по другу дань, і він пішов, за дань заплатив життям. Я помстилась деревлянам, бо за кров треба було заплатити кров'ю, але побачила, що коли й далі братиму дань, то землі підуть проти нас, а потім і земля на землю. Я, сину, заборонила дань, встановила погости й дала уроки й устави. Це була полегкість для людей земель, та коли б ти знав, що тоді робилось тут, на Горі, сину?! Пожалування, пожалування, пожалування, - я віддала тоді боярам, воєводам, всякому князью всі землі...
- Так кому ж служать князі: людям своїм чи воєводам і боярам?! - вирвалося у Святослава.
Княгиня Ольга подивилась на Святослава, що, збуджений, надзвичайно схвильований, з рум'янцями, що раптово спалахнули на щоках, стояв перед нею, і подумала, що помилилась, вважаючи, що син її ще юнець, отрок. Ні, він виріс вже, змужнів, став дорослим, а коли так, то треба говорити йому всю правду, яка б гірка вона не була.
- Так, - відповіла княгиня. - Глава земель - це не тільки князь, а й бояри наші, воєводи, дружина.
- А племена, язики, всі люди?
- Вони загинуть без князя і бояр...
- Отже, служимо і людям, і Горі?
- Так, Святославе, за мною стоять князі й бояри, воєводи й дружина, вся Гора. Це вони скажуть тобі: негоже ти зробив, не бути Малуші жоною великого князя...
- А я не питатиму їх...
- Вони самі запитають у тебе, і горе буде, якщо тобі нічого буде відповісти їм. Вони були б згодні, коли б ти взяв дочку імператора, вони мовчали б, коли б це була дочка хозарського кагана, вони приймуть Предславу - угорську князівну, але не допустять Малуші...
Вона помовчала й закінчила:
- І я зроблю так, як бажають вони.
- Ти так не зробиш, мамо!. . - крикнув він.
- Ні, я мушу зробити й зроблю тільки так, - відповіла княгиня.
Вона помовчала, підійшла до нього ближче, поклала руку на його плече й сказала:
- Слухай, Святославе! Слухай і запам'ятай. Не всім судилось бути князем - князь один, людей багато. Якщо ти став князем, - мусиш бути як князь. Нелегко носити корону, сину, вона, щоб ти знав, важка. Так як зробити, сину? Княгиня чи рабиня? Говори!
- Мамо! - відповів він. - Я хочу добра людям моїм, люблю рідну землю, живу тільки для них. Що ж, нехай не буде ні княгині, ні рабині.
- Добре, що ти сказав це перше слово. Спасибі, Святославе. Не турбуйся, я зроблю все, щоб Малуші було добре. Рабиня буде щаслива. А про княгиню ми поговоримо пізніше. Іди, Святославе!
Він стояв і довго дивився на матір і перший раз у житті не знав, добро вона робить чи зло, правду чи неправду.
- Іди, сину, - ще раз сказала княгиня. - Я стомилась з дороги.
І він вийшов з світлиці...
Коли Святослав ішов від матері до своєї світлиці, то почув, ніби позад нього в сінях хтось переступив з ноги на ногу. Він обернувся і побачив біля одних дверей брата Уліба, що стояв, щільно притиснувшись до стіни...
Княжич Святослав пішов назад і зупинився проти Уліба.
- Ти, - задихаючись, промовив Святослав, - чого тут стоїш?. .
- А чому б мені тут і не стояти? - зухвало відповів Уліб.
- Ти можеш стояти, де хочеш, - відповів Святослав, - але підслухувати не смієш... Чуєш, Улібе, не смієш.
- Я не підслухував.
- Лжу говориш, Улібе, - після довгої мовчанки сказав Святослав. - А хто говорить лжу - мій ворог. Не будь ти братом, я убив би тебе...
Князь Святослав повернувся і пішов до своєї світлиці, Уліб, не сходячи з місця, довго дивився йому вслід, далі засміявся і зник за дверима...
 
6
 
Малуша увійшла до світлиці так тихо, що княгиня навіть не почула її кроків. Зупинившись

читати