Завантажити

ж, сину, добре. Тепер ти знаєш, чи гострий печенізький меч. І про Асмуса я чула. Доброго вуйка втратили, вічна йому пам'ять...
Проте не тільки цим цікавилась княгиня Ольга.
- А що ти робив ще влітку, сину? - запитала вона. Святослав подивився на матір. Він зрозумів, що це питання княгині - випущена з лука стріла, і спробував перетяти їй шлях...
- Ще дуже турбувався про тебе, мамо. Як ти їздила? Скажи!
Вона зрозуміла, що син одбив її перший удар, і вирішила, що так, може, буде й краще.
- В далеку сторону я їздила, - відповіла вона, - я бачила так багато, що, либонь, і не розкажеш, їхала я туди, як і ти знаєш, з великими сподіваннями, але від сподівань тих зараз нічого в мене не лишилось. Лживі й хижі ромеї, наді мною вони посміялись, двоєручать з нами, хозарами, болгарами і всіма язиками...
- Так треба їх бити, - сказав Святослав.
- А хто поведе рать на брань? - запитала княгиня.
- Я поведу Русь проти Візантії! - запальне вигукнув він.
Вона подивилась на нього теплими материнськими очима.
- Може, колись і настане такий час, коли поведеш ти Русь проти Візантії. Але днесь я сиджу на столі, знаю, як важко жити нашим людям, тому і їхала до ромеїв, щоб нагадати імператорам про давній наш мир, сказати, що ми й зараз хочемо жити в добрі й любові... Хіба, сину, коли ворог хижий, мстивий і ненависний, треба тільки рубатись з ним? А чому не поговорити з ним ласкою і любові... Он каган хозар помирився з ромеями, взяв у жони дочку імператора...
- Нехай хозарський каган і цілує царгородську царівну, - не стримався Святослав, - але київським князям ці царівни не до пари.
Княгиня Ольга засмучено похитала головою.
- Це ти марно говориш, Святославе. Поріднитись з імператором ромеїв, у якого є п'ять дочок, Київському столу було б дуже добре, і я, признаюсь тобі, говорила про це імператору Костянтину...
Широко розплющеними очима він дивився на неї.
- Але імператори ромеїв, - швидко додала вона, - носять гординю в своєму серці, вони вважають нас еллінами й дикунами, і тому Костянтин відповів, що християнська віра забороняє імператорам ріднитись з нами.
Щось схоже на радісний вигук, а разом і зітхання вирвалось з грудей Святослава.
- Дяка богам, - крикнув він, - що я досі не був християнином, а тепер я і поготів ним не буду!. .
- Але я, - повела далі мати, - знайшла дівицю незгірше, як дочки у імператора Костянтина, і привезла її сюди, до Києва... Ти бачив її - угорську князівну?
- І що? - не зрозумів її Святослав.
- З уграми у нас давно існує мир, а коли ми зміцнимо його шлюбом, то помножимо наші сили...
- То це, - задихаючись, прохрипів він, - ти привезла мені жону?
- Так, Ільдіко-Предслава мусить бути тобі жоною.
- Ні, - схопившись за голову, сказав він, - цього ніколи не буде, не може цього бути, мамо...
Вона підійшла до нього ближче й поклала руку на його голову.
- Ти забув, Святославе, що я - твоя мати, - сказала вона, - і як мати мушу і нині дбаю про твою долю...
- Я знаю, - відповів він, - що ти моя мати, ти - княгиня і хочеш знайти мені добру, достойну жону. Але я не можу взяти в жони угорську князівну, бо люблю іншу, не царівну й не князівну.
- Знаю про це, - промовила княгиня Ольга.
- Що ти знаєш?
- Усе знаю, - тихо відповіла княгиня. - Про тебе, Малушу і про те, що вона непразна...
- Звідки ти знаєш? Хто тобі це сказав, мамо?
- Хіба не однаково, хто сказав, - сама маю очі, бачу...
Княжьч Святослав все дивився на матір, ждав, що вона скаже далі. Але вона мовчала, певно, ждала, що скаже син.
- Навіщо ти зробив це, Святославе? - нарешті запитала вона.
І раптом - не з упертістю вже, а зовсім інакше, схвильованим голосом, від самого серця - Святослав сказав:
- А коли люба мені Малуша, як сонце, земля, як ти, мамо, коли люблю я її...
Княгиня Ольга відчувала, знала, що син її говорить правду, що любить Малушу так, як люблять тільки раз у житті, але мусила відповісти:
- Невже ти думаєш, що в мене немає серця? Невже вважаєш, що не люблю тебе? Ні, Святославе, люблю тебе, тільки добра бажаю. А через це скажу - нині ти княжич, землями правлю я, проте почуваю себе недобре, старію, слабію і вже скоро закінчу земні справи. Хто ж тоді сяде на столі Київському?
- Не говори про це, мамо!
- Ні, - сказала вона, - говорити про це повинна, мушу... У великий і страшний час живемо ми, сину. Допреже важко було руським людям боротися з ворогами, які йшли і йшли на нас, намагались знищити, розгромити... Скільки вже крові пролилось до нас над Дніпром і Руським морем, скільки людей загинуло за те, щоб жили ми. Але такого часу, як нині, ніколи ще не бувало. Зараз я проїхала до Візантії, була в болгар і угрів - бачу й знаю, що велика загроза насуває на Русь. На схід сонця стоять хозари, над Руським морем пильнують ромеї, на Болгарську землю можна було б надіятись, але кесар Петро продав Болгарію ромеям, а Візантія

читати