Завантажити

насувала зi сходу.
 
2
 
Буря вщухла тiльки вночi, й тодi, як це звичайно буває пiсля шуму, реву й свисту, над Днiпром i берегами настала велика, урочиста тиша. У бездонному небi засвiтились великi теплi зорi, а мiж ними послався мерехтливий Перунiв Шлях. Зорi й Шлях вiдбились, потоеули й засвiтились у бездонних глибинах рiвного, спокiйного Днiпра, що котив i котив води свої на пониззя, до Руського моря. По - весняному терпко й солодко пахла земля, скрiзь на Горi й на схилах до Почайни у лiсах i затьохкали еоловЧ, - чудова нiч пливла над широким свiтом. Все навкруг, здавалося, спало, спочивало.
Не спав тiльки i не мiг спати князь Святослав. Вiн повернувся з Днiпра, коди добре стемнiло. Василiк Калокiр залишився бiля свого золота на хеландiях, але просив у князя збiльшити сторожу.
Князь Святослав вийшов з терема, опинився в саду, де нестерпно пахло квiтами i з гiлля сипалась роса, побачив у темрявi чорну стiну, вийшов сходами на городницi. Там бiля своїх бил стояли мовчазнi сторожi. Пiзнавши князя, вони розступились перед ним.
Сiвши бiля заборола на лавi, князь Святослав довго дивився перед собою. Перед ним лежали крутi схили Гори, що обривались над Днiпром, нiде не свiтився жоден вогник, тiльки над Почайною видно було полум'я багаття - це гриднi вартували й грiлись бiля грецьких хеландiй... Спали Гора, передграддя, Подол, городи й весi над Днiпром, велика тиша стояла над землею. У цiй тишi й безмовнi князь Святослав сидiв на лавi, спершись рукою на забороло, й думав свою думу.
I раптом вiн пригадав, як колись давно над Почайною в таку ж теплу, тиху нiч горiв не один, а багато вогнiв, i заболiло серце князя, неспокiйно йому стало, невесело, смутно.
У ту нiч вiн зустрiв над Почайною, саме там, де зараз горiв вогник, ключницю з княжого терема Малушу i полюбив її так, як люблять раз у життi, полюбив, здавалося, довiку.
I пригадав князь Святослав її голос i її красу, її ласку, кожен рух, кожне слово...
Сторожi на городницях заворушились, ступили до своїх бил, раптом вдарили, i мiдянi скорботнi звуки лунко полинули до Почайни, на Днiпро i в далеке, безмежне поле.
Глибоке зiтхання вирвалось з грудей князя Святослава, нiби вiдкрилась у нього, занила давня болюча рана... У цю годину вiн пригадав ще одну далеку нiч, розмову з матiр'ю, яка заборонила йому - княжичу - любити ключницю Малушу, одiрвала її вiд серця. Пригадав вiн i останню зустрiч з Малушею, кожне сказане нею слово, кожну, здавалося, снiжинку в полi, бiль, що пройшов тодi, мабуть, по самому серцю й що, як i тодi, пiк, мучив його сьогоднi.
Вiн скорився матерi, Малуша поїхала в далеке княже село Будутин, народила там сина Володимира, який живе й росте на Горi разом iз своїми братами - дiтьми вiд князiвни Предслави - Ярополком i Олегом. Отже, всi його дiти живуть тут, у Києвi.
Чи зустрiчав вiн колись пiсля того Малушу? Нi, не зустрiчав. Не мiг зустрiти, бо знав: вона нiколи не пробачить, що вiн у годину, коли треба було вибирати мiж любов'ю й обов'язком, обрав останнє. I він взяв у руку меч - виконувати обов'язок, якщо не лишилось любовi, рушив з дружиною проти ворогiв Русi.
Святослав знав, що серед усiх ворогiв найстрашнiшим для Русi й найнебезпечнiшим є Вiзантiя. Але вiн не мiг одразу стати супроти неї, бо найближчим ворогом Русi були хозари, яким Русь мусила платити дань, вони сидiли на Iтилi-рiцi i одразу напали б на Київ, тiльки б вiн вирушив на захiд.
Примучивши в'ятичiв i розгромивши чорних булгар, що жили у верхiв'ях Iтиля i платили дань хозарам, князь Святослав з великою дружиною налiтає на злодійське гнiздо - Саркел, iде походом на Iтиль розгромлює вiйсько кагана, не залишає слiду вiд усього хозарського каганату, вiдкриває ворота на схiд, у поле за Iтилем-рiкою, до Джурджанського моря.
Але й на цьому не зупиняється князь Святослав, а проходить з дружиною своєю до Аських гiр, зупиняєється аж у Тмутараканi, стоїть на березi Руського моря, думає й дивується, яка велика рiдна його земля, яка неосяжна Русь, i повертається до Києва з глибоким переконанням, що все ближче й ближче час остаточної сутички з Вiзантiєю, з iмператорами ромеїв.
У лютiй своїй ненавистi до iмператорiв i жадобi слави василiк Калокiр розповiв князю Святославу багато такого, про що вiн не знав i гадки не мав. Отже, ромеї не вiдмовились вiд Саркела, вони думають вiдродити каганат, посилають туди на помiч хозарам своїх воїв, збирають вiйсько в Клiматах, прагнуть руками руських людей поневолити Болгарiю, щоб потiм поневолити й Русь...
I жаль за Руською землею, за людьми, якi вже загинули й гинуть у тяжкiй борнi, краяв серце князя Святослава. Ворог притаївся за Дунаєм, ворог цей гострив зброю. Вже посилає вiн своїх василiкiв, щоб обдурити його - князя Святослава, обдурити Русь. Так що ж робити київському князю серед чорної ночi, що стелиться навкруг?
 
3
 
Через ворота й мостом, що тепер, коли на Днiпрi й скрiзь у полi було тихо, не пiднiмався й на

читати