Завантажити

напрям руху — на Західну Україну, в район катастрофи нашого військового літака… Детальні інструкції — передасть черговий Сем Джош трохи пізніше.
Він повернувся до Сема.
— Я бачу треба пояснити… У випадку такої катастрофи перевіряти кількість загиблих десантників будуть тільки за нашими даними. Точніше за даними, які нададуть наші військові. Тепер головне: список загиблих повинен бути збільшений рівно на чотири прізвища. Вам зрозуміло?
— Так, сер. Тепер усе зрозуміло. Йду зв’язуватись з військовими.
— Йдіть.
Сем Джош вийшов із кабінету начальника здивований і стурбований одночасно. Навіть його, людину, яка звикла до швидких і неординарних рішень шефа, здивувала блискавична реакція на звичайне оперативне повідомлення. А стурбувала його фраза про можливе створення таких… як він сказав?… ситуацій у майбутньому. Однак вже загинули й можуть гинути наші хлопці. Ні в чому невинні хлопці. Сем звик до багатьох жорстоких рішень у своїй професії і на багато речей реагував так, як справжній розвідник. Холодно і тверезо. Можна використати ситуацію, яка вже склалась. Однак холоднокровне припущення щодо навмисного використання таких… ситуацій, це було незвичним і дуже засмутило його.
;
;
;
;
/*-------------------------------------35----------------------------------*/
;
Три машини доїхали до найближчого перехрестя та повернули на північний захід: наказ було отримано і виконано.
Керівник групи дивився у вікно фургончика та задоволено посміхався: “А таки вміють там, на горі, в тихих кабінетах, оперативно реагувати та приймати добрі рішення. Якщо, звісно, виникає потреба.“
За вікном зелені дерева звично стояли на варті, супроводжуючи невеличкий кортеж. Шнейдер розвернувся до салону — зв’язані, про всяк випадок, хлопці спали в супроводжуванні трьох мовчазних охоронників — все йшло
так як треба. Але він був досвідченим шпигуном і йому зовсім не подобався перебіг подій: “Щось дуже гладко все проходить“.
І він мав рацію: радіомаячок ізраїльтян регулярно, погодинно передавав коротенького сигналу. У “Моссад“ знали, де знаходяться американці з точністю до години. Там точно вирахували напрямок руху конкурентів — на Одесу. Невеличким групам, які поспішали до Маріуполя, був відданий наказ негайно рухатись у напрямку Одеси.
Але декілька хвилин тому було зафіксовано різку зміну маршруту. Ізраїльські аналітики губились у здогадках. Що це, маскувальний маневр супротивника, або дійсна зміна напрямку? А може американці знайшли маячки і тепер вони стежать за іншими машинами, а точніше, за однією якоюсь зовсім випадковою машиною?
Може аналітики прорахувались. Таке буває. Але ситуацію потрібно негайно виправляти. Операція була настільки важливою, що мемуне особисто контролював виключно її.
— Хто у нас зараз найближчий до американців?
— На відстані сорока кілометрів до них маємо двох: Горчинського та Отманського. Обидва народились і довгий час жили в Україні.
— Дуже добре. Головне завдання на цю годину — це розділити американців, — розмірковував вголос мемуне. — Повідомте їм номера легковиків. Кожен з них подзвонить до дорожньої служби із заявою про викрадення цих авто. Місцева міліція повинна затримати прикриття. Наша головна мета — це фургон: саме там мають бути ті, хто нам потрібен.
Шеф зупинився й подивився на підлеглих: треба було дати і їм відчути той тягар відповідальності за проведення важливої операції.
— Які ще будуть пропозиції?
Усі скромно промовчали. Мемуне зітхнув.
— Далі. Нехай зупинять фургон. Хоча б під виглядом автоінспекторів. Щоб зняти підозри, нехай одразу починають вимагати гроші. Потім нехай застосують газові пістолети. Повторюю, вкрай необхідно взяти українців живими.
Двійка вчасно отримала наказ. Горчинський був навіть задоволений: “Свого часу, ще в Радянському Союзі, мені довелось бути і автоінспектором. Залюбки згадаю старі часи”.
Тим часом його партнер вже набирав номер довідкової телефонної служби Маріуполя на мобільному телефоні.
— Довідкова? Будь ласка, міський номер міліції… Спасибі.
Він знову почав набирати номер.
— Міліція? — його голос досить вдало передавав хвилювання. — У мене вкрали машину. “Таврія“, світло-зелена. Номер 14-05 ДО. Зареєстрована в Маріуполі. А зараз мені на мобільник подзвонив приятель-далекобійник. Сказав, що бачив мене, тобто мою машину на північний захід від Миколаїва. Будь ласка, найдіть мою машину. Ага! Слава богу не забув... Візьміть до уваги: сусіди, які бачили групу викрадачів, твердять, що в одного з них був пістолет... Велике спасибі!
Горчинський взяв трубку і натиснув на кнопку повтору набору номера.
— Міліція? У мене вкрали легковушку. “Славута“ зовсім новенька, біла. Номер 19-58 ДО...
А машини із захопленими хлопцями швидко продовжували рухатись у напрямі Карпат. Фургончик їхав поміж двома легковиками. Попереду виднівся будиночок звичайного стаціонарного міліцейського посту. Трійка автомобілів знизила швидкість і попленталась за якоюсь вантажівкою. На під’їзді

читати