Завантажити

витяг із кишені невеличкого балончика.
— Вибачте мого товариша, — сказав другий і витяг носовичка. — У нього звичайна астма. Йому потрібно негайно проінгалюватись. А я не виношу запахів ліків…
— Нас дуже цікавить вплив на виборців, який саме вам вдалось створити, — несподівано сказав перший “податківець”.
Він подивився на четвірку, чекаючи реакції на свої слова, і хлопці не змогли приховати свого здивування інформованістю гостя. Вони ніяково дивились на “гостей”: їхня поведінка зовсім не вписувалась у звичайні дії податківців.
— Ми нічого не знаємо… — першим оговтався Анатолій, але одразу почервонів — він не міг брехати.
Тим часом обидва гостя дістали з кишень носовички і перший направив свого балончика у напрямі хлопців, випустивши густий струмінь газу. В кімнату увірвались троє у респіраторах, з тих, хто стояв між поверхами.
На обличчі Анатолія застигло здивування, але вже через дві секунди він заплющив очі і почав осідати на підлогу. Голова Віктора схилилась долу і він почав падати у напрямі шафи. Олександр, який встиг присісти до того, просто повалився на стільці. Вадим устиг затамувати подих і кинувся до вікна. Але нападники були готові до цього: двоє з них устигли підбігти до нього і схопили за руки.
— Підтримайте всіх. Швидше, — наказав своїм перший і пояснив. — Щоб не вдарились при падінні.
Вадим нічого не питав: економив дорогоцінне повітря у власних легенях. Він стояв і дивився на дії незнайомців, які недвозначно підтверджували його підозри про іноземні розвідки.
“Яка розвідка, цікаво, на нас вийшла. І як?”, — гарячково подумав він. “Видно, що хочуть взяти живими… Добре, що ми не встигли розвести зайву бюрократію. Не залишилось ніяких документів про наш винахід... Усе в головах…”
Він вдихнув і провалився у небуття.
— Усіх — до машини, — розпоряджався перший. — Швидко зібрати всю документацію. До жодного папірця.
Команда працювала оперативно, синхронно й діловито. Двоє збирали папери, ще двоє почали обшукувати кімнату на випадок прихованих матеріалів. Обережно простукували стіни, меблі, придивлялися до підлоги.
— Комп’ютер, всі прибори й прилади — в машину! — накази першого не затримувались хоча він також приймав участь у пошуках чогось прихованого.
Двійка, яка була надворі, підігнала автофургончик майже впритул до дверей під’їзду. Хлопців швидко перенесли до фургончика. Настільки швидко і так вдало прикривали своїми тілами хлопців, що пенсіонерки із сусіднього під’їзду нічого важливого не помітили: до цього під’їзду і раніше під’їжджали різні машини. Фургончик від’їхав і його місце зайняв легковик. І тоді, коли до нього почали переносити папери та прилади, вони подумали, що знову хтось щось собі перевозить і спокійно продовжили мити кісточки героїні чергового латиноамериканського серіалу.
Уся операція зайняла десь близько дев’яти хвилин. Три машини повільно від’їхали від під’їзду, повільно проїхали по двору і виїхали з нього. Навкруги було все спокійно. Проїхавши три квартали, дві машини попрямували до виїзду з міста, а одна розвернулась у протилежному напрямку: треба було кваліфіковано закрити тимчасову базу.
Керівник операції Якоб Шнейдер тримав у руках стільниковий телефон. Покидаючи місто, він дивився на дівчат на вулицях і думав яким чином безпечно вивезти свій “вантаж” за кордони України. Існувало два заздалегідь обговорені шляхи: короткий — морем до Туреччини та довгий — через західний кордон, у напрямі Румунії, Австрії. Кожен із них мав свої переваги та недоліки.
— А, кінець-кінцем, хай вирішують там, вгорі, — тихо пробуркотів він і набрав номера.
Агенти “Моссад“ також вийшли на слід хлопців. Але, як виявилось, запізно. Сусідки, які сиділи на лавочці біля сусіднього під’їзду, бачили, як від будинку відправлялись три легковики, а серед тих, хто сідав до машин, вони впізнали чотирьох знайомих хлопців. Агенти доповіли ситуацію керівництву.
Над можливими напрямками руху конкурентів запрацювали аналітики. Перші сигнали радіомаячків упевнено показували на захід. Куди? До Одеси, Молдови, Румунії?
Невеличким групам агентів, що направлялись до Маріуполя наказано було виходити до місць можливого перехвату.
— Вони, мабуть, постараються вивезти їх, як ми свого часу вивезли Ейхмана з Аргентини, — припустив мемуне на екстреній нараді. — Нам потрібно перекрити порт, шляхи до кордонів. Зрозуміло, у нас дуже невеличкі групи, але зараз іншого виходу немає. Треба блокувати всі можливі шляхи. Тим більше, що наше запізнення виміряється лише декількома годинами. Маріупольців брати тільки живими. При можливих сутичках з американцями маскуватись під місцевих — щоб на нас ніщо не вказувало.
;
/*Ейхман Карл (1906-1962) — НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ. У 1960 вивезений з Аргентини ізраїльською розвідкою. Страчений.*/
;
;
/*-------------------------------------33----------------------------------*/
;
Існують іграшки для дітей. Існують іграшки для дорослих. А з іграшками, цілком зрозуміло, прийнято

читати