Завантажити

Віталій Квітка

Знак Сироїда

1. Сестра


Мої щелепи ввіп’ялися в жовтаві м’язи привокзального пиріжка, - незмінного, але тимчасового, як і все решта, супутника у частих відрядженнях. Цим самим викликавши чомусь спогад про двоюрідну сестру.
Ні природі, ні людині не відома таємниця тієї незбагненної любові до своїх кузин, яка народжується під час літніх канікул, коли, під теплої ковдрою засинаючи під бабусину казку, нас уперше відвідує відчуття родинної причетності, яке невидимим агентом переслідує потім усе життя.
Катання на дачних гойдалках, гра в піжмурки, нісенітниці анекдотів і страшних історій, піше блукання з сестрами крізь хуртовину за бабусиною вечерею у двадцять радянських рублів. Усі ці спогади, відкладаючись на глибині душі у вигляді валюти братської любові, повільно перекочовують у те неодмінне майбутнє, в якому виринає портрет плоду любові, чужої і не братської – Людиного сина, а мого племінника Покахонтеса – не знаю чому так прозваного, здається, тієї першої ж миті, коли Дніпром заблистів він у пелюшках, виведений з шеолу роддому.
Льоня, а саме так звуть племінника насправді, в цілому, як і зокрема, є яскравим свідченням гіпотези, що в нашій родині навряд чи коли-небудь здатне народитися щось генетично пересічне, індивідуально мляве і соціально прогнозоване. Для мене ж його образ переважно складається з другого блюда, яке він поїдає щовечора – величезної тарелі з сиром, з у-два пальці вмащеним сметаною, і густо-густо, але зі смаком, посипаним зверху родзинками. Такими великими і блискучими, що більше нагадують волохатих забальзамованих мух з паноптикуму, ніж свого пращура товариша винограда. Здається, цю страву вготовано Леоніду з самого його народження. Принаймні, вряди-годи гостюючи в українській столиці, я так жодного разу так і не побачив, щоб він не з’їдав цієї своєї тарелі мух під сиром. Попередньо, для розігріву, наповнивши свої нутрощі чимось із «першого» і густо потім запивши все компотом чи чаєм.
Мабуть, одна з найбільших правд цього світу полягає в тому, що після того, як моя сестра Людмила вийшла заміж і народила Льоню, все її життя отримало не лише сенс, а й мороку. І сенс, і мороку всі ми, її родичі, поділили потім порівну. Ми переживали, нам було ой ще й як важливо, яким виросте Покахонтес, які оцінки він отримуватиме спочатку в школі, а потім в інституті, якими хворобами муситиме перехворіти, а айсберги яких завдяки вчасності родинної опіки йому, на відміну від ровесників, усе ж удасться щасливо уникнути. Зрештою, і фінально - як багато соків вип’є Леонід до кінця життя зі своєї матері. Яка, повторюся, старанно виконуючи ролю супруги і водночас соціального працівника, чудово усвідомлює, що справжнє її покликання – Льоня, Льоня і ще раз Льоня. Серце матері – то направду глибока яма. Одній їй, кожній із них, відомо, від чого вона, мама, може страждати саме цієї хвилини, попередньо відстраждавши на якусь беззмістовно-безпричинну й смертельну для решти світу болячку. Спочатку, проте, для всілякого хвилювання щодо майбуття племінника, як мені здавалося, були мінімальні передумови. Але одного разу в житті Покахонтеса трапилася подія, яка поставила все з ніг на голову.

2. Війна

Мене завжди в племіннику дивувало його дещо занадто-таки вже флегматичне ставлення до життя за водночас надто прискіпливого, і то жандармерськи прискіпливого його ставлення до самого себе. Треба сказати, що хоч і сам я візуально нікому не здаватимуся глистом в разі випадкової стрічі, мені, проте, неодноразово доводилося натякати на те, що якщо Покахонтес не візьметься за щоденну, хоча б п’ятихвилинну зарядку, то вже в сорокарічному віці, до межі якого він невпинно прямує, він усе ж зможе отримати абищо визначне: приміром, артрит.
Покахонтес, надивившись на моє махання руками перед його обличчям (що було лише спробою краще розтлумачити те, що я мав на увазі – повірте, в кожній бесіді і з сестрою, і з Поко, я тричі думаю, підбираючи слова, аби не образити цих інтелігентних і милих людей), спокійно відповів, що, на його думку, оскільки лікарка весь час натякає на проблеми з його серцем і кровообігом, фізичні вправи – явно не для нього.
Більше на цю тему я з ним не говорив. Тим паче, з його матір’ю – вона однозначно б побачила в цьому спробу приниження її сина. І я неодмінно б почув віковічно і сльозливе її унікально-материнське «Вічно вам усім мій Льонька поперек горла!». З багатозначним акцентом на те «вам». Наче в ньому, у тому «вам», зосереджено було покусані від заздрощів лікті не ста україн, а всього цивілізованого світу, який тільки снив, та й думав про те, і щоб то його вигадати, аби звезсти зі світу Людиного синка, який оце зі своїм народженням став йому, Всьому Світові, поперек горла.
Одначе, іншого разу, спостерігаючи за тим, як у музеї, де мій небіж працює екскурсоводом, саме під час його-таки екскурсії діти примудрялися не тільки ковирятися в носі, а й наставляти, таємно від Льоньки, ріжки гідові, яким Льонька й був, я висловив-було гіпотезу про те, що племінник, здається,

читати