Завантажити

вересня, коли сонячна активність починає падати, до 1 травня, коли сонце знову активізується. Він справедливо вичитав, що в зимовий період за відсутності сонця люди піддаються набагато більшому телеопроміненню, ніж влітку. І вирішив покласти край індивідуальній порочній практиці телезалежності зовсім не з пуританських, чи там, крий боже, політичних мотивів. Льоні просто не хотілося, щоб першою про ймовірність падіння здоров`я з-за телеопромінення заговорила його лікарка.
Льоню так само мало цікавило, хто ж став черговим президентом України, як і те, скільки сьогодні коштувала сметана на Бесарабці – аби й те, й інше вчасно були подані до столу на Різдво, яке, здається, в гастрономічному сенсі для цього представника роду людського, тривало цілий рік.
Людська дружба видавалася йому справедливою людською ж патологією. Загартований в бесідах з самим собою, вкрай егоцентричний розум Поко не знаходив ні потреби беззмістовного спілкування з тими випадковими свідками його життя, які, як він гадав, на кшталт його самого, про його існування вже давно й забули. Ані бачив сенсу такої пустопорожньої вправи – про все це й так могла розповісти його власна внутрішня енциклопедія: він годинами міг мандрувати у лабіринтах власної голови, розмірковуючи про такі речі, на які в інших просто не вистачає часу.
У Льоні, життя і кар’єра якого склалися більш ніж вдало (на відміну від більшості, навіть на відміну від багатих, але приречених на морально-фінансову суєтність олігархів ) - всі школи й університети він позакінчував на відмінно і дипломно-справедливо просиджував тепер штани в своєму музеї - часу на справжнє життя було більше, ніж в інших. Точніше, весь, крім сну і прийняття їжі, час був у його розпорядженні. І це була та славетна августівська доба, за яку наш сімейний принц встиг кріпко зміцнитися на роздумовуванні, що розумнішого, кращого, достойнішого за нього в цілому світі немає. А отож, чи є сенс витрачати час на дрібниці.
Були і є, звісно, речі, яких він не знав і ніколи не узнає, але в таких випадках завжди гранично слушно звучатиме найкраще з питань у світі, які ми можемо собі поставити: а пощо, ну пощо нам ті речі знати?

7. Бронзова лисина настінної аватари

До явища стільникового телефонного зв’язку, приміром, як вдалося одного разу мені дізнатися особисто від нього за обідом же, Покахонтес ставиться з ентузіазмом знавця всього, який вбачає за супутниковим зв’язком неабиякі перспективи.
Персонально на Льоні ці перспективи не позначилися, щоправда, ніяк. Як достойний представник родини якщо не українських царів, то, як мінімум, нащадків Лесі Українки чи Квітки-Основ’яненка, Льоня залишив решті – сьому всьому споживацькому плебсу вмирати, мліти і навіть бути відпітими православними батюшками в гонитві за цінами та можливостями мобільних операторів чи слухавок.
Так, коли треба поговорити з племінником, то мені доводиться проходити якусь доволі складну третичну процедуру. Я телефоную на номер Поко, слухавку - завжди! - бере його мама, яка в установленому традицією порядку і доводить до відома свого чада тему розмови, яку хотів-було запропонувати йому дядько. У такий же спосіб відбувається і сама розмова: дзвінок – запит – відповідь на запит.
«Вредно», - вердикт Покахонтеса, одного разу сказаний, і більше вже ним ніколи не повторений, радо підхоплений притому вітрилами кораблів батьківської опіки і понесений по життю з заздрістю навіть із боку персони червоного прапора, колись на крові жертв цілих народів таки водруженого над Рейхстагом. Тим дивовижнішою виглядала звичка весь час носити «вредну» слухавку в кишені. Яка, щоправда, в разі дзвінка, одразу простягалася все-таки в бік матері, якій, на думку сина, втрачати в цьому світі більше було нічого. І здоров`я якої, мабуть, згідно зі спостереженнями того, яким Феніксом вона щоразу долає все нові і нові перепони домашніх клопотів і труднощів, вважалося якимось непорушним пам’ятником. Зруйнувати який, думав Льоня, було неможливо жодній з обставин.
Отож-бо окремою сторінкою, як я вже сказав, абсолютно розміреного, я б сказав – навіть снайперськи виціленого життя моїх київських родичів, став випадок несподіваного знайомства Поко з єдиною, крім власної матері, представницею протилежної статі, на ім’я, як з’ясувалося пізніше, Гдабона Махстель.
Гдабона, зараз мати десятирічної дитини, в принципі, нічим не завинила ані перед Господом Богом, ані перед ким іншим так уже сильно і смертельно, щоб бути покараною в такий кощунственний спосіб: запрошенням на вечірку-іменини Покахонтеса, де випадковому фотографу вдалося зробити знімок, який на багато років уперед став сімейним тавром у кімнаті Лео, і на якому вона була зображена разом із цим-таки моїм родичем.
З професійної точки зору знімок був не вельми вдалим – Гдабоночка саме жерла своїми куцими вустами шматок капусти з виделки, помада потекла на капусту і від цього ідіотизм фотовидива збільшувався. Однак саме з того блаженнійшого для родини моєї сестри і мене особисто часу в сім’ї почався період, коли

читати