Завантажити

одинокість.
Вона стала вироком без вироку, правилом без правила для всіх – в тому числі для тих ніжних створінь, які прийнято колись було називати плебсом, і який, проте, правив у нас сімдесят літ із горішком із успіхом патриціїв, - породжуючи і породивши в особі нинішніх кланів і банкетів жалюгідні подоби розквіту цивілізацій, крижану смерть від Леді Справжня Самотність. Та такої, яку лікар мусів би визначати як уже несумісну з людським життям.
Саме самотність Гдабони Махстель, власне, і керувала її життям, і була потикачем усіх її вчинків. Врешті-решт, у цьому світі, куди не залітають безкорисні друзі, Гдабона не тільки пізнала головну істину доби - що самотність дає незалежність і на мить позбавляє небезпеки, вона також збагнула, що як людина вона вже навіть не мислить свого життя без цієї самотності. Вона любить її як мужчину. Віддається їй як рабиня на поталу господаря. І з цього кола майже немає виходу (і чи тра той вихід?).
Вона, як і дуже багато жінок, у принципі, сама відтворила світ того, що за інших обставин, якби язик душі не примерзав до цієї криги самотності і не починав пекти неймовірним пеком, відштовхнув би від себе з силою цунамі, змушуючи линути в пошуках теплих країв звичайної людської дружби. Але вона, здавалося, створила вже все потрібне для свого особистого щастя. У неї була чудова малесенька копія її самої. І вона не тільки знала, що ця копія – це і є весь світ. Вона так же достеменно знала, що цих дивовижних відчуттів материнства вистачить на все життя – без усякого, причім, «у принципі». І навіщо тоді манна теплих країв, коли крила птахи примерзають до рідного болота, яке навесні неодмінно розтане, відпустивши крила бранки у небо?
Що ж до якихось Гдабончиних потреб іншого характеру… Чесно кажучи, не дуже-то люблячи плотські насолоди зі зрозумілих причин отого колишнього прикрого з нею випадку, ніякої насолоди при інтимних зустрічах вона ніколи й не зазнавала. Ми будемо повністю чесними з читачем: і не хотіла зазнавати.

12. Везувій в оці

Але недаремно ж, мабуть, у Священному Письмі сказано: не добре бути людині самій. Заклик Бога не тільки плодитися й розмножатися, а й жити парами і відчувати щастя тільки в парах електричним розрядом подорожує в кожному з нас із гена в ген. І якими б незалежними, самодостатніми - якими б крутими самі по собі ми не були! – навіть поза нашою волею цей багатотисячновольтний розряд таки дістає нас через решітку загрубілої життьової шкіри ег.
Дзвінок Покахонтеса - людини значних людських і навіть надлюдських здібностей, і в той же час людини, здатної ігнорувати людей щонайнелюдськішим чином (причому - абсолютно безкорисно і без злоби) – і справді вивів Гдабону з рівноваги. Це був удар струмом, від якого вона, здається, вже не оправиться до кінця життя. І тут уже не важливо, скільки ще бездомних собачок оточуватимуть її, стареньку, на передсмертному ложі. Чи як пахнутиме цієї миті її хата і совість. Останнє, що суджено буде їй уздріти перед тим, як шторка фотоапарату на ймення Людське Життя навіки заклинить: спокійне, усміхнене черево сплячого посеред тайги музею Покахонтеса і ще - рівні як хвилі груди її обранця, що, надимаючись і виштовхуючи вгору сирно-молочні запахи життя, оминаючи мис її вщухаючої свідомості, востаннє нагадають Асолі вітрила Александра Гріна.
Ідеал стояв під самісінькими дверима в опері, решті людської маси своєю огрядною фігурою майже перекривши всілякий кисень доступу в наше гранд-опера.
У своїх потужних пазурах Льоня затис два квитки. Його погляд неусипно зондував територію. І коли на цій території не-Києва і не-життя з’явилася Гдабона Махстель, разячи своєю дещо невідповідною для її зовсім нехудого стану і куцого зросту грацією набагато більше число людей із патиками між ногами, ніж інтелектуальні євнухи-столичні бібліотекарі, він якраз і подивився на неї.
Ніхто, ні один письменник, ні один фотоапарат, ні одна людська емоція не змогли б передати цього погляду! Якщо є на світі яка-небудь любов і якщо її здатні дійсно чути в собі, а не уявляти люди - о, Покахонтес був і залишається єдиною людиною в світі, яка була здатна глянути в ту мить на свою обраницю саме таким поглядом! Жінки слабкі на передок не витримують таких сильних, таких палких полюбовних поглядів, у яких один смерч, а не любов, і в яких еротики вже не видно, - її, як і сам світ, наче стерто з лиця Землі, тому що ти одразу опиняєшся в середині торнадо, яке тебе вже кудись понесло і ти геть не здатен уже ніц оцінювати. Феміністки, розчарувавшись в своїй філософії і в сенсі життя, стають після ударів молотів цих палких поглядів вірними матронами, ідуть у церкву, каються, і весь залишок життя потім проводять у хоспісах, допомагаючи бідним і знедоленим. Шкода тільки, що так мало в нас отаких поглядів. Тому що вони - дорогоцінна рідкість, і Бог ними не розкидається. А жаль, на один «ізм» в соціальній філології було б таки менше. Не важко передбачати, що ж властиво відбувається з жінками із крижаним серцем, тими, серця яких скрижаніли, насправді,

читати