Завантажити

далекого від перспектив скорої смерті навіть за умов суперелітарного поховання.
Однак перебувши в омріяному Києві ледь менше десяти років, і бувши не в змозі контролювати свою лиху долю, кар’єру, ціни на ринку нерухомої продукції (за яку, віртуальне житло – їй постійно доводилося платити тим, що слугує решті для життя, а не для повільного вбивання себе недоїданням й авітамінозом, власним потом і кров’ю) в нинішньому двадцятичотирирічному стані свого скорого знайомства Покахонтеса з нею на його іменинах Гдабона почувалася часами восьмидесятирічною старухою – без бажань, перспектив і сил. І єдиною мрією її в цьому чортовому колесі випробування цим світом були слова прабабці Явдохи, які іноді висвітлювалися на дисплеї її внутрішнього вуха: «Поховайте мене швидше! Поховайте живцем прямо тут, посеред хати: я не в силах більше жити».
Побачивши іменинника, і, на відміну від нього, признавши в ньому знайомця зі свого догвалтівного минулого, Гдабона почала очікувати, доки вечірка закінчиться. Тамадувала на застіллі переважно мама «винуватця торжеств» Людмила. Сам же Льоня за вечір двічі розповів про якісь розкопки в Єгипті, в принципі, вразивши присутніх і глибиною думки, і гостротою аналізу, і реактивністю розуму, здатного водночас і до абсурдних і до правильних висновків (цієї миті Гдабона навіть простила йому свої, тепер уже штучні, передні зуби). Сказав кілька справді теплих слів про маму в контексті свого дня народження, - і на цьому все.
З простодушністю якого-небудь фараона Покахонтес того вечора не звернув уваги ні на одного з підданих своїх іменин: винятків не було зроблено ні чоловікам, ні жінкам. Хтось із присутніх випадково клацнув мильницею фотоляпавки якраз у ту мить, коли Гдабона гидливо намагалася перебороти себе і вдавала, що смакує Людчину, щойно розпіарену Покахонтесом, смажену капусту. За нещасливим збігом обставин у кадр попав і Покахонтес. Прощаючись, Льоня, точніше, його мама, яка, радше перестраховуючись, аби убезпечитися в разі зникнення якихось із цінних речей не багато, але зі смаком (на яке здатне тільки наше східноукраїнське інфантильне міщанство) увібраної квартири в центрі міста, дякуючи за візит, взяла у кожного з присутніх номер телефона.
Коли ж через кілька місяців ввечорі Гдабона підняла слухавку і приклала до вуха, то вона здивувалася, вперше в своєму житті відтоді, як стала дорослою. Голос на тому кінці дроту належав людині, для якої, як вона збагнула наприкінці ще свого музейного стажування в неї, усе людське було, здається, чуже в принципі. Ще тоді, після вибитих зубів, холодного зимового вечора, ридаючи на східцях музею, Гдабоночка зробила припущення, що якби в роки війни правою рукою Гітлера був Льоня Капіца, то світові реально настав би капець.
І хоч як Гдабона Махстель не вирізнялася особливою святістю, однак тієї миті і її охопила така огида, наче не Льоня до неї – по телефону, а змій горинич, та ще й у самому Еденському саді - пішки і підтюпцем наближається до Єви.
Однак, те, що вона почула далі, змусило її засумніватися в тому, що життєві акценти і судження про оточуючих людей нею в цілому розставлені правильно. Мій любий Покахонтес задав запитання, яке навіть саму царицю Клеопатру, якби вона знала, хто і що таке отой Покахонтес, «сразіло б» наповал самою своєю інтригою. Покахонтес запитував, чи не хоче ВОНА піти з НИМ в Київську оперу. Йде саме «Хованщина», а в опері (як і десь інде з подібних, у часи наших прапрапрабабусь «пошлих» закладів) він зроду ще не був.
Хм, залп лівого борту міноносця «Покахонтес» був таким сильним, що одеса Гдабонячого серця була дощенту зруйнована. І на відбудову мали піти всі повоєнні роки мирної людської старості. Тому що і вона, хоч і з інших причин, ще не встигла жодного разу насолодитися принадами тенорів, сопран і басів нашої Ла Скали.

11. Що ховалося під вкривалом терри інкогніти?

Статус Махстель, будь-якої хвилі, де б ми її не застали – статус крижаної людської самоти, яким може бути уквітчаний невидимий паспорт більшості з людей нашої епохи. Дурних і розумних, гультяїв і пуритан, одружених і холостяків, легких на підйом, коли треба провести дівчину до трамвая або навпаки - написати есемеску хорому хлопцю до лікарні, куди його завалили «бики» тільки за один погляд у твій бік, моя кохана, з глибини останньої парти, на прикінцевому уроці перед останнім дзвоником чи противотанкових в своїх відчуттях і знанні правил суспільного етикету покахонтесів.
Самотність, що виринула німецьким підводним човном з глибини пошуків людського щастя (в повних свобід глибинах терр інкогніт від усіляких обмежень починаючи ще з епохи мадам Боварі), на відміну від фашистів, перемогла у третій світовій війні за людські душі. Відтак у нинішньому віці саме вона – омріяна розпусною і безжалісною до себе та і до всіх решти інтелігенцією, саме вона, люба самотність, ставши для наркоманів власного честолюбства дороговказом різдвяної зорі нью ейдж, втопила всю решту сучасного світу в крижаному, а тому геть без запаху лайні приреченості на

читати