Завантажити

Покахонтес палко зацікавився мистецтвом фотографії, точніше, мистецтвом всього лише одного-єдиного знімка. Вивісивши спочатку вище згадане зображення, що чаїло в собі іконний сенс, на цвяшку, потім заклеїв на нім він ПВА дірочку, скопив грошенят і заправив фотографію в рамочку, при побіжному погляді на яку навіть у затятих голів сімейств деяких олігархічних кланів потекла б неабияка слинка, – це доки не ставала відомою справжня ціна ширпотребної лубочної рамки.
Чи у самого Покахонтеса текло щось інше замість слинки при спогадуванні і спогляданні портрету Гдабони Махстель, супроводжуваному частими його зітханнями, його мамі не відомо. Усу ж, що було відомо мені про його зітхання, я розповів вам ще минулого разу. Але ні. Як виявилося, відбулося ще дещо. Про що, аби не втомлювати уяву і дорогоцінний мозок, мовби панцером прикритий розкішними патлами чи бронзовою натхненною лисиною уважного читача, краще розповісти поважному читачеві дещо пізніше.

8. Альтер-его

Гдабона Махстель була з племени тих нещасних нащадків біблійного обраного роду-племени, пращур якої, замилувавшись простотою тиші українських зоряних ночей і чудного Дніпра за таких самих тихих обставин, чи то через велику простоту сердешну, чи з міркувань початку минулого сторіччя, коли німці й чехи все ще були в моді, не удосужився вчасно виміняти свого прізвища на яке-небудь милозвучне і відповідне слов’яно-більшовицько-українське. І тому, як якусь пасербицю, свою теперішню нащадицю змусив блукати спочатку повними кізяків степами якогось села на Київщині, а потім - скромно винайманої квартирки у закапелку (по-арабському Куяби) Українського Вавилона, на Троєщині.
Долю дівчини ледь не зламало кілька випадків, які роз’юшили б долю когось іншого на дрібні скалки – але тільки не представниці нації нетитульної, але одразу після жовтня 1917 оголосившої гасло Київ (тобто Єгупець) – тільки для нас, а віднедавна розширившого географію цієї своєї мрії про вічний рай і затишок на сій хлібній скитській землі, населену скотами украми, і на всю територію, адміністративному Києву підпорядковану.
Другий випадок, оргія, в якій вона взяла участь переважно через бажання з боку групи напівсвідомих троєщинських підлітків, мав помітніший вплив на життє. По ньому, після Гдабониної відмови від внутрішньої якудзи - вбивства, до якого закликав і розум, і батьки, але тільки не серце, залишився теперішній десятилітній спогад – весела світла кучерява дівчинка-доця.
Перший випадок, в метро «Петрівка», з групою молодих російськомовних джентльменів, що розгледіли національність Гдабі бувши без скелець і навіть не зазираючи в її метрику, згадувався дівчиною частіше і не був вільний від здригань і параноїдальних відчуттів. Тоді, біля метрівських турнікетів, де, відвернувшись убік, мирно спостерігали за дотриманням порядку в решті метрополітену два радянські міліціонери, Гдабонці просто пояснювали переваги її походження за допомогою скупих і позбавлених еротики штурхань черевиками в обличчя й у всі боки: лекція настільки небезпечна і малоцікава, що вона навіть не пам’ятала - та й не хотіла б пам’ятати – всіх її подробиць.
Тому троєщинський випадок, коли деяким ублюдкам просто сподобалося поковиряти чоловічим надутим дрантям її тіло, її навіть ні разу не вдарили, наша героїня вважала радше великим благословенням - у порівнняні з очевидністю прокляття свого походження.
У перервах між буттям на селі, звідки вся її душа прагнула птицею вирватися в блиск поруч із її родимою деревлянською землею залежалого заповітнього Києва, побиттям, зґвалтуванням, народженням дитини та нечастими візитами до осоружних їй свинопасів-батьків, Гдабона Махстель встигла закінчити Могилянку та медичне училище (чи щось таке навпаки). А також кілька тижнів попрацювати у вже достатньо добре відомому нам київському музеї, де вона не могла не звернути увагу на огрядного, молочно-моложавого і постійно зануреного в якусь інтелектуальну, мабуть, наукову, роботу чи проблему молодого чоловіка на прізвище Капіца.
Треба сказати, що Льоня, хоч і ненадовго, але сподобався дівчині. Просто-таки нелюдська серйозність молодого чоловіка, абсолютна індиферентність нашого Покахонтеса стосовно всіляких гріхів і забаганок цього світу, повна ігнорація держав, країн, урядів, народів, націй, устроїв, а також як свого начальства, так і нечисленних відвідувачів музею, глибоко вразила дівчину, як вражає декого явище торнадо, побачене не насправжки, а тільки по телевізору. Отож не дивно, що він здавався їй якимось таким висіченим із ідеального граніту ідеалом Мужчини. Ідеалом, проте, цілком ходячим, живим, а отже, в перспективі, ще й дітородним, альтер-егіальним. Не кажучи вже і про ймовірну суто фінансову сторону всіх цих ідеалістичних дівочих симпатій.
Реактивна ж жіноча інтуїція по кігтю лева впізнала в Покахонтесі людину з такої ж, звісно, самої, як і він, ідеальної родини інтелігентів, яка, до того ж, мала прописку ледве не в центрі самої столиці, що киянам-першовідкривачам уявляється дуже часто отим Небесним

читати