
Електронна бібліотека/Проза
- Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
- Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
- З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
- Останній прапорПауль Целан
- Сорочка мертвихПауль Целан
- Міста при ріках...Сергій Жадан
- Робочий чатСеліна Тамамуші
- все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
- шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
- зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
- ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
- тато просив зайти...Олег Коцарев
- біле світло тіла...Олег Коцарев
- ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
- добре аж дивно...Олег Коцарев
- ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
- КОЛІР?Олег Коцарев
- ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
- БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
- ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
- ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
- Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
- Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
- Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
- ЧуттяЮрій Гундарєв
- МузаЮрій Гундарєв
- МовчанняЮрій Гундарєв
- СтратаЮрій Гундарєв
- Архіваріус (новела)Віктор Палинський
- АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
- чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
- напевно це найважче...Анатолій Дністровий
- хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
Ну, слава Богу! Уже ж «дитині» тридцять із гаком, у твоїх подруг скоро праправнуки підуть! Пора ж Льонці було колись дізнатися, що не всі жінки – мами, що є й для іншого використання!.. Хоча, чесно кажучи, Люд…не вірю я.
Не те, щоби моя невіря в Леонідове кохання одразу вгамувало сестру, але. Емоції якось самі по собі вщухли, як і плач Люди. Я вже подумав, що, може, помиляюся, неправильно трактуючи знімок. Але Людина оповідь усе-таки приголомшила мене. З’ясувалося, що лихо прийшло з того самого музею, який досі віщував тільки щастя достойної пенсії. Гдабона, а саме так звали щасливицю, на яку наш Покахонтес усе-таки, попри свою нелюдськи мляву натуру, накинув оком, колись день чи два працювала практиканткою в тому музеї, потому вийшла заміж, у неї навіть народилася дівчинка, а тепер-от, якась «скотина» (а як іще можна називати таких людей?) взяла, і покликала Гдабону на випадково пропущені мною цьогоріч «Льонині імєніни».
Після імєнін, десь через тиждень, мати побачила цю фотографію, які і зараз мацали наші очі, на стіні в кімнаті сина. Це б ще нічого, що вона, фотка, висіла. Найжахливіше, що вона тут, біля фотки, завбачила, і навіть почала занотовувати в спеціально відведений з цією рятівною метою блокнот: скільки ж разів на день воно, бідолашне, стоїть перед тією фотографією.
- Стоїть, дивиться і зітхає, - скрушно кліпнула очима Люда.
- Ну, й нехай собі зітхає! – безжально, в самісінький мамчин гіпертон не витримав я.
- Як це «нехай»? Ти ж знаєш, яке в Льончика слабке серце! Йому ж не можна так хвилюватися! – з наголосом на «так».
Після цього Люда попросила вияснити «по-мужськи», шо воно там і як. Ібо як мати з сеї миті не мала на зітхаючу інстанцію так багато впливу, як починаючи від народин і донині. Я вам скажу, що краще б Люда попросила мене з’їздити в Москву і пробратися непоміченим у Кремль, в кабінет Мєдвєдєва, з метою потягти звідти ядерний чемоданчик, аніж оце дізнатися у її сина таємниці його душі, глибоко залитої в бетон воістину непробивної його музейної підсвідомості. Аби виявити там хоч щось, спочатку треба було б вилучити з тліну і заклонувати не одного, а десять Сигизмундів Фрейдів, а тоді вже як собак спустити їх із цепу – притім не на весь світ, а на одного тільки мого племінника. Отож, практично, не дивно, що вдалося дізнатися тільки те, що і так було вже відомо: ім’я ікони. Однак чоловіча інтелектуальна спритність, що весь час перебуває тільки на одній орбіті – на кінчику пеніса, іноді не йде ні в яке порівняння з можливостями затишного матрацу материнського серця. Коли Покахонтес уже збирався зачиняти за мною двері, я почув:
- Не лізьте, будь ласка, дядьку, мені в душу! Я – не дурень: не треба мене вчити. Я кохаю Гдабону і кохатиму її завжди! І це не ваше з мамою діло! – сказав Льонька, почервонів, і якраз у цю ж мить перед носом дядька двері, рух яких був започаткований ще на початку фрази, зачинилися.
Я прийшов схаменувся після такого несподіваного вияву емоцій племінника, тільки спустившись униз на кілька поверхів. Після чого набрав Людин номер телефону і сказав, що в нашій родині сталося ніяк не менше, мабуть, від віфлеємського чудо: наш хлопчик начитався книжок і нарешті закохався. Але хвилюватися немає чого: таке трапляється з більшістю людей, причім з деякими – челленджерно, а з іншими – до загробності одноразово.
Насправді ж бо мені хотілося сказати Люді лише одне: наш ідіот нарешті, якщо нам з тобою, Людко, сильно пощастить і якщо молитимося тричі на день, можливо колись і перетвориться на чоловіка. Хоча візуально і паспортно Льоня мав уже тридцять три роки, але, не бувши психологом, ризикну припустити, що його реальне статеве дозрівання зупинилося десь приблизно на рівні фізіології восьмирічного хлопчика, – тому молитви б були не зайві.
Я з трудом вірив у те, що почув від племінника – в саму ідею кохання, розлиту його вустами. Але і сумніви мої щодо подальшої долі родини сестри були не безпідставні. Якось, познайомившись випадково на вулиці, я продовжив романтичне знайомство з однією двадцятичотирирічною киянкою (скажу вам, вона видалась би вельми шикарною в будь-якій із тусівок бомонду!). Завітали ми й до Льоні в музей, де прокрутилися достатньо часу, - я навмисно намагався викликати найгірші почуття чоловічої заздрости в апатичному черві черева племінника, - і дама-таки була варта того! Ввечорі, перше, що я спитав у плємяша: ну як тобі нова дядькова пасія, сподіваючись на гонор чоловічої сатисфакції після приміром «кльова, дядю». Але: «Яка пасія?» - почув я від Покахонтеса. «Ну, ти бачив дівчину, яку я приводив сьогодні? Ти ще нам півгодини експонати показував?» - «Ну, бачив», - каже. «Ну, і як вона тобі?»-«Що «як»?»- «Ну, блін, блондинка вона була чи брюнетка?» - не витримував довжини людських роздумів іноді навіть я. - «Та я, дядю, не пам’ятаю, я на неї не дуже уважно дивився». Трохи згодом, коли я ще раз вирішив допитатися на цю тему, Леонід взагалі не міг пригадати, чоловік тоді заходив із дядьком до музею, жінка чи дама з собачкою.
4. Шпоньчине
Останні події
- 11.07.2025|10:28Оголошено конкурс на літературну премію імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”
- 10.07.2025|23:18«Не народжені для війни»: у Києві презентують нову книжку Артема Чапая
- 08.07.2025|18:17Нова Facebook-група "Люблю читати українське" запрошує поціновувачів вітчизняної літератури
- 01.07.2025|21:38Артур Дронь анонсував вихід нової книги "Гемінґвей нічого не знає": збірка свідчень про війну та життя
- 01.07.2025|18:02Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року
- 01.07.2025|06:27Українська письменниця Євгенія Кузнєцова у лонглисті престижної премії Angelus