Завантажити

абсолютно не справляється зі своєю роботою.
На що почув: «Дядьку, не треба мені голову морочити і вчити мене жити! Я – прекрасний спеціаліст». І він додав при цьому, що чудово пам’ятає текст, а за те, що він, всміхаючись до того ж, дивитиметься замість експонатів музею під час екскурсій межи очі туристам, йому по-перше, ніхто не доплачуватиме. Не важливо було, що по-друге, адже було зрозуміло, що туристи так само мало цікавили його, як і вся решта світобудови.
Словом, уся Леонідова філософія зводилася і зводиться до двох бажань, які поки що Покахонтесу силами невеличкого творчого колективу з матері, батька і його самого цілком вдавалося вдовольняти: їжа як акти її щоденного і послідовного прийому і «щоб не було війни». Меню – невибагливе, але шановане сорока п’ятьома з сорока семи мільйонів українців, отож – і мною.
Якось, проте, я намагався поглузувати на цю останню з тем, яка з 1945 року так міцно увіп`ялася промежи кості національних генів, що її вже тепер не витравити звідтам ніякою щурячою сивороткою-проказою.
- Льончику, ну чому ти так боїшся війни, га? Війни ж потрібні! Інакше буде застой! Ну, чого ти боїся тих воєн – вони тобі однаково не страшні, – кажу. - Ну, Льонь, от уяви: почалася війна. Твого дядька забриють у москалі і запустять на фронт як у космос. Але тебе ж однаково в армію не візьмуть – ти ж, принаймні, білобілетник, куди ж там тебе брати! От і будеш ходити собі в музей, читатимеш зводки з фронту, мама, як і в мир, пакуватиме тобі на роботу ящик ленд-лізу харчів, і все, що потрібно – жерти, жерти і жерти їх під час канонад та інтернет-зводок із хронту! – ну, хоч убий, не розумію, чому ти так боїшся тієї війни!..
- Гаразд, ну, прийдуть німці – і ти будеш їм показувать стенди і розповідать, як хірово жилося при більшовиках!.. – не вгавав я, і, побачивши на дисплеї Льоньчиного фейсу міміку нірвани повної відсутності зацікавлення, додав уже на вищих тонах. - Ну, не німці – москалі прийдуть: будеш пояснювати їхнім дітям, як скверно було за Незалежної України, та й їстимеш там свій сир з родзинками!...
Але Льонька був не дурний: він розумів, що прошарок сметани може у війну бути на один палець тонкішим, а родзинок може не вистачити на всіх (начиталося ж у книгах про війну!). Крім того, коли вже брати й розглядати окремо ці родзинки, то у війну їхні розміри наближатимуться ніяк не до діаметрів соковитих товстоголосих джмелів, а своїм рідкісним зумером усередині сирів нагадуватимуть поодинокого тонкоголосого комара, опера якого нікому, вибачте, нецікава! Тому, на цьому мому словесному мілітарно-ксенофобному пасажі заглухнувши, як колісний танк у болоті, розмова далі так і не пішла.
Пригоди ж мого небіжа тривали. І Покахонтес щодня, за винятком вихідних, в які існувала інша програма, повторював один і той же свій денний розпорядок: з восьмої до дванадцятої просиджував він мовчки у кріслі, далі – з’їдав пакунок харчів, приготовлених люблячими руками, повними позитивно зарядженої енергії, а тоді вже сидів до п’ятої в кріслі. Експонатом чи гідом – у залежності від потоку пасажирів туризму, який в аткого роду музеях не надто вибагливий і не такий швидкоплинний як по місцях, де, скажімо можуть бути зосередженні чиїсь мощі чи мумії.
Іноді чистоту музейної тиші все-таки підпсовували бадьорі голоси українських школярів, і тоді Покахонтес із указкою в руці штурмував висоти високої культури, якою він, мов фараон, володів тут безроздільно.
Врешті-решт, в піднесеному настрої, яким завжди віють далекі бризи вечірніх українських борщів, племінник пророблював маршрут від музею додому. Природа, людина, а головно їх творець - Бог, і тут розпорядилися таким чином, щоб на цей путь йшла мінімальна кількість титанічними зусиллями Льониного організму випродукуваних за сьогодні калорій. Треба було просто дочекатися маршрутки, правильно вставити першу, а потім другу ногу в певний вид транспорту, тоді не дати маху при вгойдуванні всього огрядного тіла в салон, тоді проїхати кілька хвилин, і ти вже був удома - при повному, як і сам глобалізм, оонівському кайфі безпеки!

3. Блондинка чи брюнетка?
Одного разу, проте, приїхавши в гості до кузини, я застав її на кухні якось незвично для неї засмученою. Готуючи чай, вона погано приховувала хвилювання, а в кутках її очей, щойно переді мною відчинились двері квартири, я помітив червонаві сліди.
Усі жінки, навіть такі, як моя сестра - подібні на герцогинь, не полюбляють довго тримати на серці наболіле. За хвилину, рвучким рухом вимкнувши чайник, вона взяла мене за руку і потягнула в кімнату сина. А тоді, ткнувши у фото над тумбочкою, зайшлася сльозами, як сільська базарна баба, в якої щойно витягнули гаманець з п’ятьма тисячами гривень, першими й останніми в її житті до того ж. Шум від несподіваного вопля у виконанні любої сестриці (такого я ще не чув і подібного не почув більше від неї ніколи) трохи заважав дати неупереджену оцінку виявленому моїми очима на стіні артефакту.
- Ну й шо? – чи то перепитав, чи то констатував я.
- Як шо, дитина закохалася!
-

читати