Завантажити

сватання

О, на відміну від тодішньої моєї миттєвої Наташі, на свою Гдабонку тепер він дивився дуже уважно! І дуже часто. Коли десь через рік я знову завітав до Києва, то застав сестру схудлою десь уполовину. Навряд чи при цьому вона почувалася жінкою, яка прагнула саме цього. Одначе саме печаль роздумів про синовлячий біль скам`янінням часів скитської доби застигла на Людиному обличчі.
- Ну, шо, як там «любов»? – запитав я в племінника за першої-ліпшої нагоди.
- Яка любов?
- Ну, як там у тебе з Гдабі?
Племінник зараз же, без усіляких скайпів і проволочок, надав мені щонайповніший звіт щодо своїх стосунків зі своєю пасією.
Він такий короткий, що не забере ні у тебе, читачу, ні в мене особливого часу. Кілька телефонних дзвінків, зміст яких племінник через глибоку інтимність цих стосунків повідомляти відмовився б не тільки рідній мамі, а, мабуть би, і самій цвинтарній тиші. І кілька зітхань тоді, коли небіж мені повідомляв мені про ці таємниці дзвінки та їх таємничі й так не оповідані – бо хіба про таке розповіси - сенси. Зітхань, що оповідали наразі навіть більше, ніж самі дзвінки.
Зате я мусив в обстановці найглибшої конспірації, що нагадувала якусь особливу форму не знаного досі родинного сепаратизму, цілі дві години вислуховувати Людмилу. Яка, в особах і з відповідною жестикуляцією виклала, скільки годин проводить її дитина біля портрету «цієї гадюки» - екс-заміжньої жінки з дитиною; які пози Льоня при цьому приймає; як саме зітхає при цьому; і, головне, як їй самій тяжко від того, що нічим в цьому омуті синові зарадити, сердешна, вона наразі не в змозі.
Петрович, Людин чоловік, доповнив писану картину елементарним зауваженням, що його син уже дорослий і, слава богу, вибився (на відміну від деяких) в люди. Притім, Леонідко ще й чудовий спеціаліст в своїй галузі. І що сам він, синок, якось дасть собі раду. Усю цю інформацію батько встиг викласти мені за той короткий час, якого вистачає людській руці, аби дотягнутися до холодильника, відчинити його дверцятка і взяти звідти пляшку кефіру чи чогось від кефіру трохи міцнішого.
Урешті-решт, я-то особливо «проблемою» Покахонтеса не переймався. Ані життя київського міщанства, ані його сенс, ані, тим більше, його подробиці якось особливо мене ніколи не хвилювали. Мені-бо, на відміну від сестри, ще дещо на цій планеті лишалося. «Не плакати, а жити», - видумав собі я кредо саме в онті, буремні для моєї родини часи. І що було на думці в інших мені-бо, за великим рахунком, було байдуже.
Історія з фотографічними зітханнями, каялами стояння і співчутливими неніними ридьмами, проте, отримала неймовірний розвиток. І дізнався я про це наступної ж своєї подорожі до Києва. А вся справа полягла в тому, що Покахонтес, зрадивши своєму, віками виробленому типу і графіку стосунків із цим світом, пішов-таки ва-банк.
Одного вечора, якраз безпосередньо напередодні мого приїзду, небіж, попередньо поклавши до бомажника місячну свою зарплату, вирушив у Національну оперу України – увага з ким! – із… Гдабоною. Приблизно три години глибокого інтиму, що відбувся за цей час між ними, і що, попри всіляку людську природу, перетворився на вічну таємницю, яка піде за Покахонтесом у могилу, пройшли успішно.
З усієї глиби не підйомних для людської закоханої пам`яті подій мені вдалося дізнатися від племінника лише безпосередньо про те, що відбулося одразу ж після того, як завіса «Хованщини» опустилася над київською сценою. Не знаю, як ви, а я все-таки не повірив тому, що почув.
- Як? Ти, Льоню, хочеш сказати, шо сів у маршрутку і поїхав додому, вийшов через дві зупинки, ввійшов у квартиру, роздягнувся і сів їсти, тоді як Гдабона поїхала додому сама?!
Виявилося, що дійсно, трапився саме такий амінь. Бо після вистави, на яку пішла майже вся зарплата Покахонтеса, вони пішли і випили по чашці кави, після чого племінник і справді негайно вирушив додому, а…куди ж ділася, попередньо люблена-перелюблена ним місяцями на стіні, його пасія?
- Мабуть, додому, куди ж їй іще їхати. Пізно ж було, десять вечора, - виправдовувався, не чуючи поки що ще ніякої персональної провини, Покахонтес. – Тільки не ясно: що ж його мені теперечки робити далі?
- Племіннику, любий, ти питаєш, шо робити далі. І я тобі зараз скажу. Погралися – і доста. Забудь її ім’я, її номер телефону, зніми з стіни її фотографію і викинь у туалет – може, папа підітреться! Тому що якщо ти їй подзвониш після того, як пішов їсти борщ, а вона півтори години добиралася сама до бульвару Висоцького, а далі йшла своїм неосвітленим бандитським районом поночі додому, то ти, Льончику, можеш від неї почути таке, що тобі такого б краще і не чувати зовсім!
Хм. А що можна ще від когось чувати? Племінник про щось із хвильку подумав, риб`ячим косяком ковзнув по мені очима і… звалив дядька на підлогу абсолютно справедливим аргументом, що пролунав у формі питання риторичного:
- Дядю, а чим би я їй допоміг, якби нас там, на Троєщині, перестріли?
- Вибач, племіннику, я не подумав! Дійсно, нічим би ти ні їй, ані собі уже б не допоміг…

читати