Завантажити

затишшя. Марно я намагався отирати ганчіркою всілякі Людині сльози щодо любовного цунамі, яке накрило нашу безтурботну родину монголо-татарським ярмом. Люда продовжувала абсолютно безпідставно клясти Гдабону Махстель і втрачати на власній вазі, спостерігаючи, як біля фотографії пухне від кохання її виродок-синок. Я намагався втішити сестру як тілько міг. Але майже нічого не помагало. Вона продовжувала переживати за сина та його ніким і нічим не підготовлене до таких полюбовних катаклізмів здоров`я.
- Ну, Люд, ти мене вже просто дістала своїм Льонькою! Усе! Проблеми вже давно позаду! Думаю, тепер із нашим Льоньчиком буде винятково тільки гаразд, гаразд і ще раз гаразд! – лінкором патрулював я води моря Людиної спантеличеної уяви. - Ну, хто ж, як не ти, рідна мати, знає ще свого Льоню? Та любві в театрі йому вистачить тепер, як мінімум, до пенсії – причому не до моєї, а до собственно Льониної ж!
- Усе, люба сестричко! Це був очевидний, хоч і неймовірний жизнєнний пік мого плємянніка! - не вгавав я, помітивши, що патруль мого серця якось не дуже діє. – Капець, мої капіци! Ваш Льоня нарешті перейшов рубікон! Треба любов? Була любов. І хвате вже любові! Скільки ж можна її, в кінці кінців!
- Скільки можна мені, врешті-решт, дивитися на ці сльози! – говорив я, лежачи вже в кріслі і майже знемагаючи від свого словесного безсилля. - Йому з Певною Особою вже більше нічого не світить. І навіть, якби світило, Люд, ти ж Льончину іродову душу знаєш. Він, хоч би й запекло, а й пальцем об палець не вдарить! Льоня, ти чув, що я говорив твоїй матері? До речі, плємяш, ти фотографію своєї зазноби, сподіваюся, вже викинув у парашу? Ні? Як, Льоня? Я прошу тебе, як дядя: себе не жалієш, пощадив би хоч мамку!!!
Але все було марно: образ Гдабони, «предполажитєльно», продовжував своє існування у віртуальному духовному житті Покахонтеса.
Стався якось навіть іще один натяк на крутий любовний «зальот» у виконанні Поко. Льоня хотів-було сходити за Андріївський узвіз, до художників, аби замовити полотно знаменитої Певної Особи – шоб на всю стіну. Поки що ця ідея, як зуби в голод, залишилася в шухляді. Хтозна, що він почув від художників, але достеменно відомо, що щось важливе. Але, думаю, навряд чи є щось важливіше в житті від фінансової неспроможності потягти проект.
Та доки зловісна тінь невістки, а Люда, попри всякі закони логіки, вперто чомусь вважала Гдабонку невісткою, шугала десь там над Троєщиною, серце Люди, хоч-не-хоч, теліпалося з потроєною силою. Наче це не Покахонтес, а вона мала щось вирішувати, думати, відчувати і, в разі, коли нещастя шлюбу таки не уникнути, жити і спати з невісткою в одному ліжку.
Спасіння, проте, прийшло зовсім не звідти, звідки ми його очікували. Якось, приїхавши до Києва, я застав свою сестру в такому доброму гуморі, в якому я бачив її хіба на старих фотознімках, де Люду приймали в піонери, а однокласник-красень Ігорьок, тискав її невидимо для всіх, крім, як виявилося, фотокамери, за груди. Щастям, яке великим благословенням зійшло на Київ загалом і на родину Капіц зокрема, була звістка про те, що Гдабончина сестра, Сларуна Махстель, вийшла заміж за москвича, і перетягнула на пеемже туди ж і свою рідну сестру.


14. Родзинки летять на Марс


Власне кажучи, найдивнішим було те, що щастям світилося і обличчя мого Покахонтеса. Оскільки його кохання змінило прописку, всілякі моральні зобов’язання добиватися Гдабончиної руки і серця шляхом зітхань біля її портрету у власній келії відійшли, логічно, тимчасово на якийсь задній план, вивільнивши сансари його й так не бідуючої в казематах людської свободи: їсти-пити, просто-жити.
Племінник уже було думав розправити свої орлині крила і зажити тим життям, в якому тридцять три роки, до стрічі з Махстель, почувався, як риба в воді. Але, як я вже натякнув-був, сталися деякі події, які змусили його палку душу засумувати вже в іншому напрямку.
Треба сказати, що, як і більшість нашого щасливого вкраїнського люду, до таких речей, як політика, Покахонтес ставився цілком індиферентно. Більше того, у цьому відношенні він міг би не тільки дати фори добрим кільканадцятьом мільйонам своїх співвітчизників, а й, якби все-таки вистачило в мого геніального племінника хоча б його ж таки сили апатії на створення нової релігії, через уже б дуже короткий час був би він гуру секти ідіотес в староафінському значенні цього слова – повних тобто ігнорантів всякої політики як такої – не тільки в Україні, а й, певно, в усьому світі.
Годі казати про те, що ні один двірник чи вчителька з жодної виборчої комісії при міліцейському навіть освідченні (най би навіть з гробів повставали енкаведісти і робили над ними муштру, аби вибити подібні дані!) не могли б не те, що впізнати на фотокартці Покахонтеса, але той, хто дав би в суді чи зробив таке свідчення – що Покахонтес хоч раз вкинув хоч якогось виборчого бюлетеня хоч би навіть і в сміттєвий кошик - був би однозначно визнаний за неправдомовця і справедливо покараний в установленому судами порядку.
Ні, не ходив

читати