Завантажити

глибині душі бідолашна Люда відчула, що дівчина просто не винна в тому, що її син Льоник - ідіот, і тому «невістка» не може відповідати за ситуацію з погіршенням її власного здоров’я. Хоча номінально «вона не повинна була приходити на тоді іменини» - і цього вироку сестра вже не скасує ніколи.
На зміну сльозам страху втрати сина і збільшення роду людського шляхом підвищення кількості мешканців у її ж власній квартирі прийшли набагато лютіші і пекучіші сльози втрати можливості контролювати ситуацію, що розгорталася, після… її власної смерті. Люда якось собі надумала, і ця думка звила гніздо в її голові не на один рік: «що ж то воно буде з Мішою, коли я помру?» Я заспокоював її, як міг, кажучи, що смерть, можливо, не так близько. І що вона, Люда, ще встигне догодувати сина до його ж власної кончини. Однак такими помислами, як виявилося, тільки погіршив ситуацію.
- Якщо він продовжуватиме так жерти і не дбатиме про власне здоров’я, то ви не встигнете розлучитися, - можливо, вам пощастить і ви помрете разом, - пом’якшив я з великим запізненням і відчуттям того, що тепер сестра оголосить мораторій на свої телефонні сповіді мені, як мінімум, на місяць.
Але ні: Люда в своєму горю не вгавала. І того вечора вона таки взяла з мене клятву стати його персональним опікуном «у разі чого». І ми мусили вдарити у цьому питанні по руках. Хоча, правду кажучи, мені на думку якраз спала одна ідея виходу з цієї затяжної родинної кризи. Та вона була вже не для сестриних вух.

17. Свобода Афін

Ідея полягала в організації Другої персональної зустрічі Покахонтеса з Певною Особою. Проблема була наступною: колись я вже заводив із племінником мову про це, але він був категорично проти. Мотив небіжа не позбавлений здорового глузду. Природний людський страх, аби в кінцевому рахунку вальс Мендельсона не довелося йому слухати на весіллі Гдабони Махстель і власного дядька в якості елементарного гостя.
Але справжньою причиною мого з небожем непорозуміння було ось що. Покахонтес, як і я, ненавидів гроші. І тому, як і в мене, головним його ідеалом була свобода.
Коли двоє людей вживають слово «Бог», то це ще не означає, що вони мають на увазі одного і того самого бога. Сталося, що бувши дуже схожими, в тому числі й генетично, ми з племінником відрізняємося одне від одного приблизно так само, як білий і чорний кольори. Часто, і ця практика завелася між нами ще з раннього дитинства, коли я кажу «Біле», Льоня повторює, але вже в нього виходить: «Чорне». Так і з системою свободи і товарно-грошових відносин.
Розумні люди кажуть, що гроші – не більше ніж засіб для досягнення свобод. Дурні - що ми прагнемо свободи, щоб досягнути грошей. І ті, й інші праві. У голові Покахонтеса, проте, обидві ці ідеї зазнали значних пертурбацій, і, так і не змігши вийти сухими із води, цілковито затьмарили невибагливий побут мого небожа псевдофілософським поглядом на грошву.
Так, завжди, коли Покахонтес дістає з бомажника купюру, на його обличчі з’являється вираз рідкісного гидування. На противагу азартним людям, які виграють у лотерею, співакам, яких пропускають у наступне коло Х-фактора, людям, які знають ціну і собі і грошам, і тому бережливо перегортають кожду сторіночку чистеньких щойно видрукуваних папірчиків! О, на відміну від них, Льоня тієї хвилини персонального оволодівання тілами грошей відчуває лише одне: приплив сильного страждання. Почасти це пояснюється небажанням розставання з папером, заради якого він псував собі хребта, просиджуючи години годин на роботі. Почасти – тим, що гроші, на його думку, занадто слабкий і тимчасовий засіб досягнення необхідної життєвої стабільності вже вчора.
За гроші, проте, потрібно купувати харчі. Якби харчі потрібно було купувати якимось іншим чином, думаю, гроші небожу були б і справді зовсім не потрібні. Льончичок наскільки любить себе, що вважає залежність людини (конкретно, його самого) від факту наявності чи відсутності грошей мало не за кримінальний злочин. Тому що свобода для нього – персональна основа життя.
Головною ж свободою було, є і буде для Покахонтеса прокинутися вранці, відчути в своєму тілі сумісне з подальшою можливістю пересування по квартирі здоров’я, добратися до клозету, а потім – до кухні, а тоді вже – до роботи і назад. Але головно його цікавить повна свобода повторювати всі ці дії з дня в день. Без жодних змін. Від народження аж до самісінької смерті. А якщо смерть – не останній преділ, то щоб там, на небі, все повторювалося в тій же послідовності, що й на землі.
- Дядь, ну, чого ти весь час лізеш мені в душу! Я знаю краще від інших, зокрема, від тебе, що мені потрібно. А потрібно мені одне: щоб такі, як ти, не заважали жити! – кинув наш цар Леонід якось під час однієї з таких філософських суперечок.
Жити ж заважає, практично, все. Усе, що не від тебе, все, що безпосередньо не залежить від твоєї волі, заважає жити. І тому з якогось моменту, по закінченні обов’язкових для диплому штудій, життя мого плємяша перетворилося на суцільну боротьбу за повний сепаратизм свого життя в

читати