Завантажити

набряклого під час сну тіла Леоніда Дніпровича, щойно склепіння, хоч і втомлених довгим невмогом засипу, очей босими ногами іродової душі почало намацувати нове життя: ранок.
Усі ці страшні, дуже наближені звуки, йшли з кухні. Прокашлюючи сусідячі стелі, хора Людмила сновигала ранковими танками кухонного приладдя, марнуючи решту життя на черговий сніданок для отих двох нелюдів, які, якщо ти жінка, що впіймала синицю щастя власною рукою в ранній юності, має неодмінно чи не кожна вкраїнка. Запухле від горівки та телевізора напівгниле ладо, що хропіло, вибиваючи силою сновидного гуку останніх мікробів плісняви з вологих стін. Та справжній скарб любого дитяти, що, ошуканий, смажився в сні цнотливих мрій в іншій із кімнат, де звечора дбайливою материною рукою було відкрито доступ повітря з решти Києва. Аби одного ранку не довелося пхати цю мумію замість кухонного бункеру, де підзаправляють всякого київського покоханця-сімейного термінатора, до двобортної чотиривимірної домовини, яка, вслід за сумним поїздом родинних зойків, якими матері і стрічають і проводжають життя, покотиться в бік вулиці Кіровоградської, де всіляким життьовим забаганкам та чуттям, які вдалося пережити нашим героям, буде знайдено і заброньовано останнє пристановище.
В усякий день бряцання виделок із ложками, звуки скипілих молок і запахи самвидавівських материних сирів, ладани приправ борщу і густі хмари духу, в яких вгадувалися і елегантні свині, і проза великої рогатої худоби, і всіляка птиця, солодили Покахонтесове життя солов’їним співом посеред райської рощі, що віщувала швидке опускання в шахту його черева наймистецькіших витворів материної кухні. Сі звуки зачинали нестися, протинаючи німий безобразний сон Покахонтеса десь отак починаючи з щоденної четвертої години ранку. Дзвіночки готованого харчу забігали в підсвідомість тихенько, як казкові зайчики, ельфиками, піднявши волосинки біля носа чи вух, акуратно вони влазили в усілякі печери сього урода, де вузенькими ніжними віничками з майстерністю поп-виконавця шкребли в усілякі залози. Бувало щастя підсвідомого прийняття харчу ставало так, карлами вшоузоване, солодке, що з горла людської мумії мимохідь виривався азартний видих, - такий сильний і такий жагучий, що сусідці справа, дуже чулій до чужих справ старій бабі ще з часів минулої революції і ровесниці Крут, навіював помилкову думку. Про те, що, знехтувавши чуттями рідних батька-матері, «боров Дніпрович», як взивала стара рухлядь сусідську недоросль, таки привів якусь лярву з Окружної, аби врешті вситити забороненим плодом свою страшну, але чомусь тій бабі привабливу плоть.
В сусідній хаті Києва, проте, дихав не дух розпусти з арсеналу полюбовного жіночого екстазу. То завше був звіриний крик душі, розбудженої ельфами всього-на-всього до майбутнього прийняття їжі. Стара, затягана через голод на чоловіцтво повоєнними каліками в лісах Голосієва аж до безпліддя баба помилялася, неодмінним таємничим запитанням щоранку свердлячи Люду, свою сусідку по звіриній кліті людського гуртожитку.
Намагаючись таки пересидіти смерть в нетрях суспільного дворика, який не знав нічого осоружнішого і бридкішого, ніж запах сього бабиська ще з часів 1241 року, коли батийці ввірвалися в Київ, зруйнувавши міську стіну, вона щораз двічі пильно зиркала і на Покахонтеса. Коли, переживши нічний оргазм скорого відчуття майбутньої їжі, він ішов на роботу. І коли, вбитий харчовим очікуванням, вертався з щоденної бастилії свого музею на цей острів Материної Любові. Після другого, надвечірнього зирку, старій шльондрі Рад непримітно, але відкривалася істина останнього одкровення: в цього цнотливого одоробла ніякої жінки в учорашню ніч таки знов не було.
«Знов» було слово до цієї ситуації не надто відповідне. Бо «знов» має на увазі існування якого-небудь світу поза межами цього «знов». У даному разі, ймовірності фізичної близькості Льоньки й кого б то б там не було. Такого ж не було і бути не могло. Певний час, коли була Олімпіада-80, родина Капіц мала товктися в районі залізничного вокзалу. І бабці Свєтці це було відомо. Толокнеча в безпосередній близькості від залізниці припала на раннє дитинство Льоні. Хлопчик сидів на єдиній у помешканні канапі і весь час дивився у вікно, де сновигали поїзди. Нічого, крім поїздів та цицьки, у дитинстві Покахонтес, отже не бачив. Пояснюючи неприродну природу відсутності потягу до протилежної статі один лікар, знайомий матері, казав, що це може бути пов’язане зі сновиганням поїздів у дитинстві. Про дитинство і поїзди од Люди Свєтка вже чула.
Але, на жаль, людям властиво забувати не тільки свої відчуття, а й більшість не тільки власних думок, а й зроблених на їх основі висновків. Це вже не кажучи вже про добрі справи, заподіяні нам ближнім (а такі у теці сусідки були). І тому баба Свєтка рівно раз приблизно на місяць, знов і знов неодмінно помилялася. Коли пекло безсонної ночі, по небозводу якого побитими арміями Третього Рейха проходили тіні забутих предків поцілунків і решти повоєнних калічних пестощів, які з роками

читати