Завантажити

гірки сюжетів і колізій якої були нічим іншим, як видобутком, за мамою, хворих уяв хворих же авторів. Поправді кажучи, Покахонтес трохи заздрив усім тим авторам. Розлад мозку, думав він, певно, був єдиною їхньою проблемою – навряд чи їм відомо, що таке триденний запор, чи, навпаки, тригодинне безвилазне сидіння на певному місці, від чого, як в старця, починає затікати все тіло.
В усякому разі, можна сказати, що Покахонтес, по доброті душі свого масивного тіла, не розрізняв літератури і любив її всю. Йому хіба що не дуже-то подобався герой гоголівської «Шинелі», який судячи з усього, був тілесним глистом і погано харчувався. Однак у цілому Покахонтес був вправним літературним арбітром. У мистецтві оповіданого слова все здавалося йому солодким, приємним і придатним до моціону напередодні харчування. А коли й були які особисті вподобання, то це можна віднести тільки до світлих образів Санчо Панси та Чічікова. Однак і тут у нашого літературознавця панувала тверда нічия. Санчо Пансу недолюблював Покахонтес через його селянські, надто вже простодушні вибрики. А Чічікова не любив за непослідовність Гоголя, який, коли справа була вже зроблена, замість того, щоб описати хепіенд, немилостиво «вбив» героя, вдавшись до послуг п’яного язика Ноздрьова, що видав Чічікова як Юда - Христа.
З-поміж решти начитувався Покахонтес і більш туманних книжок: поезії, релігії та модерного українського мистецтва. Так, Забужку, Пашковського, Матіос, Сваровскі чи покійного Ульяненка ставив наш герой у рівень будь-якої поезії. Воно все було натхненно, малозрозуміло і читано спорадично (як і писано). Релігійні тексти спочатку жахали Покахонтеса: одкровеннями і пророчими місцями, постійними нагадуваннями про неодмінні війни, яких наш герой чомусь не хотів, порівняннями, які не завжди були вчасно розшифровувані гастрономічним розумом і колодою вольового тіла Покахонтеса. Якби не поетика, дух внутрішньої війни, здихання та песимізму, якого й так вистачало в духовному житті нашого друга (як і епохи, в яку йому пощастило вилупитися на світ), то його улюбленцями стали б Ніцше з Шопенгаеуром. Але ці книги, як і всілякі китайські афоризми, конфуцієм та кораном примножені, не так умудрили, як закумарили нашого героя. Всяке легке чтиво, авторів якого ані Покахонтес, ані якийсь інший справжній поціновувач культури не запам’ятовує, ковтав Леонід Дніпрович в один дух: а в друге духовне вухо, одразу ж по прийняттю їжі, всілякі кінги й марініни разом з аеропланами поттеровими спішилися геть, залишаючи його тіло і особливо душу останніми кадрами ще чорнобілих стрічок про Кінконга.

25. Пам`ятник Володимиру Святителю

Єдина книга, яка була йому не зрозуміла, але до якої тягнуло-таки чомусь магнітом – то були папіруси Священного Письма. Покахонтес, треба сказати, міг пробачити собі що завгодно, але тільки не власну інтелектуальну неповноцінність. А абсолютна нездатність, попри словники і коментатори, до яких він вдавався, розуміти цілі глави, а іноді й по сто-триста сторінок поспіль книги, визнаної священною переважною більшістю того, що примислює себе до цивілізації, і більше того – найпопулярнішою впродовж двох тисячоліть, м’яко кажучи, просто виводила Покахонтеса з себе. Так чи інакше, вибору бути не могло: захудалий, але дуже активний мозок розумів математичні переваги Біблії над іншими книжками. Здається, сім рукописних копій «Іліади» й одна чи дві пізніші копії історії Геродота, яку атеїсти, до яких причисляв себе і весь Покахонтесовий рід, вважали істиною в останній інстанції, не йшли ні в яке порівняння з фактом наявності сотень копій Нового Заповіту – раннішого, ніж «Іліада», походження, і з меншими розбіжностями в текстах. Повоєнно відкопані сувої з дна Мертвого моря остаточно переконали Покахонтеса в абсолютній солідності, виправданості, доречності, а, може, й богонатхненності Біблії.
Проблема, одначе, залишалася: якщо й був Бог, то Він явно не хтів відкривати Леоніду Дніпровичу всієї таємниці Свого одкровення. Коли ж Покахонтес намагався читати Біблію як звичайну белетристичну чи поетичну книжку, щось таки в сприйнятті й читанні не клеїлося. То йому здавалося, що автори абсолютно безпідставно й у довільній формі понавтикали всіляких запозичених філософських сенсів у півторатисячний фоліянт, кинувши його в напризволяще плавання межи читача. То починало чудитися: е, ні, є відчуття, наче ця книжка живе, ледь не дихає, сама по собі – і тоді вже виникало враження, що оті всі ісаї, міхеї, луки і даниїли – дідька лисого, прости Господи, могли самі таке навитворювати: щирість Божого біблійного одкровення тиснула цю смутну душу! Часто бувало і так: відкриє він книжку на першій сторінці, і читає з першої глави, з Буття – почитав-почитав – і наче не читав. Словом, Священне Письмо було якраз саме тим текстуальним мустангом, на якому ніяк не вдавалося поподорожувати, аби отримати паралельну гастрономічну тільки насолоду, до якої всяка філософія у Льоні й зводилася в кінцевому своєму варіанті.
І, однак, були, як думано, люди, які могли в цій

читати