Завантажити

якихось бігах.
Але, як би там не було, а виходило якось кострубато і не по-дитячому скверно, від чого пальці, густо вкутані перчатками природного людського жиру, вкрилися поверх іще й прошарком жиру штучного – з борщу, що, бризкаючи крізь пальці, стікав потім у рукави і скрапував на ні в чому не повинну землю, мов кров із кинджала, лишаючи при цьому все-таки паморозь гусячого жиру на місці свого нещодавнього водоспаду – між людськими пальцями.
- Ти шо, глухий, не чуєш? Викидень недостиглий! – не вгавав батько. – Шоб ти здох в Людки всередині ше ембріоном! Валянок ти пітєрський, свиня недогодована, боров обрізаний! Ти з батьком будеш балакати, чи ні?
Відповіли лише кілька схлипувань: то струмочок жиру, що знов пробився з нутрощів шлунка нагору, під саму печеру зубів, що намагалася його стримувати, після кількох нервових рухів сина, схлипнувши, скрапував на підлогу.
- Шо, падлюко, далі мовчиш? Атвєчай, студент засраний! Лайнюк Дніпрович, ми тут, твоя папа, хочемо з тобою потриндіть трошки! – белькотів крізь розпуклі від жорстокого, сибірського майже, п’янства очі Дніпро Петрович.
- Ну-ну, будем мовчать? Чи срать сразу підем? А то в тебе в одну дірку входить, а у другу – виходить. Щас папа горшок принесе, подожди! – глузливо рявкнув Петрович, і, густо вилаявшись благим і вже не печатним матом, юзонув у бік приватної параші родини Капіц.
- Папа, я уйду із дома, - почулося в кухні, ображене.
І, люте, з ванної, відповіло:
- Шо? Та катись ти в сраку, недадєланий! Ти – позор сім’ї, ти панімаєш, шо ти – позор. Ти апазорив нас всіх: мене лічна, матір твою, яка на тебе спину гне, апазорив! Ти хіба син? Ти – не достойний не то шо сином, лайном називацця – тобі ще нада заслужить!
- Ая-я-я-яй! – раптом закричав на всю хату квартири батько і з навмисністю камікадзе просто-таки пикою рухнув в самісіньку підлогу, забившись, як поранена птиця в одному тільки їй відомому сильці ридань, причитань і якихось нелюдських шмаркань.
Серце сина, скалічене батьківською зневагою, на мить проте все ж хитнулося в бік Дніпра. Але вірне, просто-таки собаче відчуття власної гідності перемогло людську синівську совість: батько так і лишився лежати в шалених корчах, які, проте, навряд чи могли перекочувати в білу гарячку – принаймні, синові, в що вони можуть таки перекочувати, було ще не відомо.
Батько качався по підлозі не згірш від собаки, що бавиться, гріючись собі на травичці – але з набагато більшою, ніж той поганий пес, насолодою, неабиякими артистичними даними хоч-не-хоч, а таки являючи світові Богдана Ступку.
Звідтам, з самих нетрів підлоги, дошкуляючи синові понад всякі слова, неприривно неслися всілякі зойки, стогони, зухвалі й дуже образливі кривляння пальцями, надлюдські цвигання людськими ратицями, а усе пекло п’яного МХАТу вінчали надмайстерніші корчі всіляких щонайнепристойніших рож, пик і масок.
Дніпро і справді в ту мить був подібний до одноіменної ріки, на честь якої його таки й нарекли – стільки багато з нього всього лилося, причім каналізація тваринного дошкуляння зливалася вряди-годи з чистою джерельної водою справдішнього туску, жалю і розпачу.
Хвилями Дніпровою пикою проходили щонайрозбіжніші вивихи німфів намірів, гидких людських хвилювань і староатенських поганських масок. Невимовні страждання сі змінювало раз-по-раз мавп`яче гуготіння чи вираз прокляття, а далі йшов якийсь щонайнепристойніший глуз із сина – і тоді пика батькова враз робилася подібна на пузате людське черево. А затим те черево зо тріском і звуком страшного пукання лопалося. По тому бігли Дніпровим обличчям хмари напускного вже гніву. А далі крізь хитрі очі пращура проглядали в бік Покахонтеса якісь сатанинські бісики грайливості, які споглядачу могли віщувати що завгодно, але обов’язково – не добре.
Тому, хто прикипів би до батьківської розпластаної в непристойній позі фігури поглядом, могло б здаватися, що всілякі наміри в тій голові наразі будуть уже уважатися за природно доречні. Аж раптом родитель скочить дідьком і покусає своє немовля. Бо Льоня якраз, піврозкривши вуста, не міг вимовити ані якого слова. А ні – то втне ще якоїсь гидоти, до якої людський мозок в тверезому стані активності докумекатися не має ані найприблизнішої можливості.
Далі, кілька разів зобразивши індика, знеможений від туску Бульба раптом кинувся-було гризти плінтуса з зовсім уже відчайдушним в своїй ідіотськості виразом обличчя.
Правду сказати, такі дивні і водночас сильні на почуття домашні вистави трапляються не досить часто навіть і з п’яницями. Хоч в Україні, вочевидь, через її безмір, чомусь такому, а то й гіршому таки раз-пораз доводиться траплятися. Отож-бо, коли б навіть сталося синові мати якусь дещицю жалю до озвірілого в своєму горі ненька, то за видовищем такого родинного зоопарку, який транслювався батьком просто таки з сателіту витертої його напівнагим тілом підлоги, діставало до всіляких естетичних чуттів те видовище так сильно, що ніякої можливості відірватися від побаченого в публіки більше не було.
Урешті-решт, псюгою

читати