Завантажити

зарившись у килимок, батько щукою забився в зовсім таки, здається, щирих, хоч і ще більш безпросвітніших риданнях.
Що вирисовував собі батько в тому страшному риданні немилого світові п’яниці, одному йому відомо. Син же, відчувши, що ся сильна сцена остаточно вивела з ладу його слабіючий від щойно пережитої софоклової драми організм, нарешті повільно опустився в холодну електрику охололого вже кухонного стільця. І спокійно-спокійно та повільно, як корова на пасовиську, заремигав.

30. Тарас Бульба

Знайомий звук, що знов збудив у покидька, розпластаного на підлозі, рештки святих батьківських відчуттів власника володаря того звуку, змусив людський організм, що знемагав від алкоголю вже не перші сутки, зібрати в собі рештки розкиданої по віках козацької слави і вичавити з турецької неволі очманілої душі бойовий клич, який, як потім стало відомо, змусив сусідів десь там за стінами позабиватися про всяк випадок по кутках кожної їхньої собачої конури:
- А-а-а-а-а! Кашалот! Жереш? Батько здиха, а воно жре – не нажерся ще, кат! Ах ти ж бик! Кля-я-ятий! – услід за тими словами, вперше в своєму нетривалому, всього тридцятикількарічному житті, замість звичної товаришки своєї долі - ложки, побачив Покахонтес просто перед очима батьківського шкіряного черевика з мідяною, як захід сонця, шпорою.
І, побачивши, не встиг вже син більше нічого побачити. А тілько відчув, по інерції все ще ремиганням підтримуючи рештки життя, як щось солоне посунулося в його черево. А разом із тим відчуттям почув ще й легкість птиці, яка плавно собі зрізає відстань у ясному й поки що безхмарному небі. Тіло Покахонтесове повільно сповзало на підлогу, причім, із рота так і лишився стирчати триремно назовні недоїдений окраєць хліба, який, за переказами, ганяється потім за всіма, хто не встиг його з’їсти до визначеного смертю чи сном часу.
Права рука падаючої забитої людини встигла намацати твердь раніше всього тіла. По тому ж, переживши те, чого людям переживати не можна – зазіхання на власну персону, нагле й несправедливе, з боку самого рідного ненька - щось із самої середини ніби бризнуло Льоні туманом в очі і він зник із поверхні цієї Землі.
Побачивши, як, без усякого корча, мов підкошений кулею з кольта чи бандитського обрізу, його син справедливо розпластався на долівці кухні вже нелюдем, синовбивця якось несподівано навіть для самого себе посміхнувся. І, заспокоївшись, смачно, як уміють тілько справжні людські батьки, висякався. Соплина, проте, чомусь цієї страшної миті не долетіла до відра, що коротало свого віку тут же. Довелося імпровізувати й підправити її шлях злегка ласим на вигадки, як і його господар, рукавом, де неслухняна її масна жовтава бурулька до часу, ніким не помічена, й залишалася. Скоро виявивши пропажу, Дніпро потихеньку підвівся, витер соплю просто об пику забитого сина, всміхнувся сам до себе, дістав цигарку і спокійно, з відчуттям несподівано навіть для самого себе виконаного якогось значущого і неймовірно необхідного для неї, батьківщини, обов’язку, рушив на балкон, сам до себе не забувши під носа промимрити:
- Я тебе породив, я тебе і вб’ю!
Дніпро Петрович, проте, лишився невдоволений результатом. Так він і стояв ще довгий час на балконі, час від часу повторюючи сакральну гоголівську фразу, яка стала життєвим кредом не одного справжнього вкраїнського батька. Повторюючи її з найусякішими, щонайрозмаїтішими інтонаціями. То підвиваючи, то регочучи, то ще якось. Але баба Свєта чула - чи то з балкону, чи то з сусідської кухні - переважно якісь звуки, схожі на просте булькотіння.
Петрович же, гордий собою від нарешті з правильною, на його погляд, інтонацією промовлених сих слів синовбивства, повернувся врешті в бік кухні і гучно, та так, щоб і мертвий встав, проказав:
- Вставай, падла, цирк приїхав!

31. Повернення лелеки з теплих країв

- Ну, шо, Люд, Льончині Канари життя нарешті закінчилися, да? – намагався втішити закляклу з горя в кутку кімнати сестру Санела Брут, двоюрідний брат потерпілої.
Смерть сина звалилася на Людмилу тією несподіванкою, яка, хоч і була оспівувана вже не раз в материнських баладах серця, однак, превентивні щеплення, які вигадувала вона щораз, і тоді, як Льонька перся в небезпеки освітніх шкіл, і коли, йдучи на працю, занурювався в нетрі звіринця-мегаполіса, виявилися нічим у порівнянні з тим страшним, для розуму неможливим трапом, який утрапився між її чоловіком та її ж сином того дня, як вона через необачність не віщого свого серця була якраз відсутня.
Хтозна, чи злізла б невтішна мати з бездиханного кухонного синового, сто раз обцілованого, тіла. Та саме тієї миті, коли розпач уже готовий був перерости в щось більше і диктувати в її житті нові правила, одним із яких могло стати нічне перерізане невтішною зигзицею горла супруга Дніпра, на порозі її життя з’явився незмінний її супутник – Санела.
Брат її належав до того племені людських виродків, яких ніяка подія не здатна вразити так сильно, аби вони остаточно втратили орієнтацію в просторі і в часі. Майже все

читати