Завантажити

своїй мистецькій при цьому спритності. Наскільки осоружним і бридким здавалося небіжеве тіло за життя, настільки відтепер велично і солідно возвишалося його черево на столі в почесній ролі небіжчика. А раптово помінявши суфікси сутності, вираз обличчя Покахонтеса прямо-таки нагадував якогось фараона. Усе бриніло в ньому, у цьому печальному тілі, владністю, спокоєм і водночас позапланетною зневагою до всього живого, що, як от, приміром його дядько, могло беззмістовно ще там, на Землі, борсатися коло якогось, хоч би й ним накритого, столу.
- Алло, Кать? Пам’ятаєш мене? Це – Санела, - почав Брут у трубку, за старою доброю східньоукраїнською звичкою, під впливом інерції самої найбільш братньої мови світу одразу ж переключивши ричаг газу на суржик, - да-да-да, рєпартьор с Кіраваграда. Да-да, я тут апять пачті праєздом в Кієвє, то єсть… Да, я в центрє города, пачті на Крєстє…Кать, как там насчот встрєтітся? Чєго інтересного в жизні, гаварішь? А-а-а, мать єго, чуть нє забил!!! У мєня же тут плямяннік памьор. Нєт, правда! Я сєйчас якраз на нево сматрю: красата проста, ну єслі нє брать во вніманіє, што мой родствєннік – царство єму за ета нєбєсноє – ну, вилітий фараон, Тотанхамон какой-то! Да нєт, я нє іздєваюсь, што ти… Што? Царства єму нєбєснає, гаварю! Прієзжай, Кать! Кстаті, Катюшкін ти мой, можешь захватіть гіпс ілі акварель? Сама панімаєшь, жуткавата, такая патєря…А ти вєдь художніца, для тєбя, ета, так сказать, прафісіанальний рост, - перемкнувши регістр душі, ділився інтимами простого свого людського горя і щастя, що народжувалося водночас у бесідах з цьоніщною своєю дружиною, дядько Санела.

34. Турецький берег для новоспеченого фараона

Якби ми подивилися на нашу грішну землю з висоти космосу, то те, що ми з вами б цієї миті побачили, сподобалося б не кожному. Десь, між її, Землі, паралелями й меридіанами, в глибині нетрів української держави, а точніше в самому її серці, угледіло б допитливе наше людське око оту страшну картину, яку видіти хочеться зовсім не кожному.
Саме там, у центрі Байкового кладовища, втиснена межи великими і малими світу сього, насипана була скитська кургана могили нашого з вами вчорашнього володаря людських серць. Людини, яка й жила непримітно, й померла смішно й непривітно, та ще й скалічила, крім власної, не одну долю.
Фараон материнських помислів, Покахонтес лежав у помітно меншому просторі, ніж обчислено журналістськими міфами про два на два метри. Забитий гроб був засунений сяк-так між тим та сим із письменників якоїсь уже підзабутої радянської минувшини. Гамору, який супроводить останні шляхи всенародних вождів та поп-ідолів, не спостерігалося. Тільки кілька обшарпаних вітром життя родичів та дбайливих, генеральськи вдягнених копачів юрмилися ще якийсь час в невимовному горю попід курганом отого останнього людського фараона.
І тільки одвічна материнська затятість прощання змушувала їх усіх зараз же, як тільки всі процедури було виконано, не податися світ за очі з цього трагічного місця, яке від гучних імен на пам’ятниках зовсім не веселішало музикою Горана Бреговіча, але робилося в той день страшнішим за всякого нічного Крюгера.
Лежачи в своєму, як думалося, останньому помешканні, крізь чад, як здавалося, глибоченного колодязя сну, Покахонтес добре чув все, що діялося за межами дерев’яної смертельної ферарі, в чохол якої було впхнуте його огрядне тіло, що через шок і удар батьківського черевика на деякий час зробилося немічним і, не алкаючи вже провіанту, не давало в зовнішній світ жодного саунду. Причитання матері, слова священника, то полюбовні, то відповідні події роздуми дядька та Катьки, його нової пасії, гикання й покашлювання рідного батька, який його й приговорив до цього нинішнього статусу, а також звук вливання живодайного ефіру в горлянку тятиного тіла, осоромленого власним вчинком, крики корчів стрия з Катькою поверх нього на самій середині подальшої ночі. Усе це слухав Покахонтес ледь би не з великою цікавістю. Думаючи в «сні», що, як і попереднього разу, все воно лунає десь там згідно з психами вітрів законів Юнга-Фройда і що взавтрішня поява його на світ розвіє ці сновидні похмурі життьові міфи,
Незвична, довга, як саме життя, поза тіла, та холод, що потроху протаранював лінію жирових Манергеймів Покахонтеса, поступово зробили-таки свою справу. Почавши ж рух, себто так-сяк намагаючись здвигнути хоч якимсь із членів, Льонька раптом з’єднав в один кулак власні тілесне та розумове начала. Отоді-то він саме й збагнув, що наснений отсей сон віє ореолами правди ще й навіть більше, аніж ледь не однойменне вкраїнське інтернет-видання. Та ще те, що публіцистика в цій ситуації, коли єдиною публікою є тепер, схоже, він сам, узагалі мало можлива.
Вийти ж із становища треба було намагатися негайно, бо дихати було важко вже з двох причин, до катмоти кисню додалося густе Покахонтесове перелякане дихання. Проте, звільнитися з уз теперішнього його світу нашому герою було аж ніяк не легше, аніж бранцям з турецького берега. Щось підказувало, що в них хоч часу

читати