Завантажити

конячої волі. Навпаки, сяяло се порождіння богатирським міцом і кріпостю, вказаною в вітцях-казках, а ніяк не в оцих наших із вами небилицях-сучасниках. Сам батько, побачивши на дебелих Людиних руках богатирського сина, якого видавав навіть неприродній сьому союзові чинганчукський гук голосу, спочатку навіть трохи присів, нібито чуючи якесь негоразде майбутнє. А вже тоді взяв сина на руки…
Але з часом всілякі людські пристрасті, як і Днірові хвилі, під якими він ховає свій попіл, мали влягтися. Бо то, як кажуть гуцули, життє.
І ось, промайнувши стрімким орлом в небі, воно, життє, нарешті дало собі ради. В усякім разі, вже наступного по описуваних подіях ранку ся мати, за законом скитського жанру любовної жертви і неможливості знести те, що знести ніколи не можна, мала і собі клеїтися в домовину.
Але перед тим востаннє вона ще раз підійметься в шлюбну свою спальню – там, у рудій трієрі, покоїться в ложі смрадне тіло її чоловіка, ще живе, дихає воно зловонними перегарами, ще палке, пропалює винним потом воно власну сорочку, але, вже, ламке, загинається воно в підвалини іншого світу – і пливе, запалене ложе, разом із вікінгом на нім у потойбіч. І нічого немає жахнішого, аніж попіл всередині Дніпра, або той, подвійний, що відтепер усередині неї. І ніж меч, занесений, і так і не встромлений у серце вікінга.

36. Ефект вічного панслов’янського сніданку

Вічному сну, проте, суджено було перерватися вже наступного ранку. А родинним пристрастям на тему того, хто винен, навіки вгамуватися.
Рано-вранці, щойно сонце не спаплюжило своїми чистими променями ще грішну і думаючу про себе рівно навпаки землю, Людмила з Дніпром під руку, та Санела, з ребром у смутку, вирушили на цвинтар, щоб за старою і доброю традицією поснідати там разом із покійником.
Кавалькада віруючих у вічне життя тевтонців якримось непомітним часовим шлейфом – був саме День Сироїда, тимчасово введений до каталогу всенаціональних свят - промайнула проз червонаву будку сплячого байковим сном Байкового сторожа, і почала виписувати перпендикуляри і решту різних своїх геометричних ласощів понурими своїми кроками, аж доки не добралася до сумовитого і ще не олюдненого гранітами з написами свого сьогоднішнього місця призначення.
Скромно розклавшись харчами біля могили, родичі приховували свій сум у нетрі душ по-різному. Дніпру пропікала, роздираючи не надпитим розпачем кишені, ще досі не почата пляшка за впокій рідного і, як тепер доходило до його свідомості єдиного сина, від чого скроні Петровчиа вкрилися справдішніми тужливими паволоками зморщок. Санела, якому набридла вже вся ця трагікомедія з небожем, якого йому було направду жаль і до якого в його серці також прокидалася якась незнана і навіть несамовита братня любов, стояв і незвично для себе мовчав. Ще більше набридли йому ці родичі, яких він тепер, вражений несподіванкою цієї випадкової думки, уже присягався назавше залишити навіки. Справжньою причиною несамовитого неврозу дядька був якийсь несамовитий жар, схожий на той, який хвилював і Дніпра Петровича. Жаром обпікав Санелу, щоправда, мобільний, який йому хотілося вихопити як кинджал, аби зараз же зателефонувати і владнати стосунки з тією самою Катькою, яка вчора, мабуть, зовсім не оцінила його суто британського похоронного гумору. І сьогодні вранці жодного з разів не забажала ані взяти слухавку, ані, як домовлено, очікувати біля входу на Байкове, аби тепер оце понести разом із ним племіннику «снідати».
Єдиною людиною, почуття якої були тепер цілком щирі, бо їх не відволікали жодні турботи, не сумісні з подією годування, була, природно, Люда. Величезна тарель з білим начинням, більше подібна на якесь бронзове старозаповітнє море, на якому приносили жертви, височіла на кургані, під яким нині лежав її син. Сир, якого було, мабуть, з відро, було густо залито цілим бутильком сметани. Більше двох кілограмів найбільших і найвродливіших у світі родзинок – із соковитого колись кипрського винограду, купленого в супермаркеті за шаленими цінами – довершували бездоганну тризну, дбайливо приготованою руками матері.
- Сину мій, сину! - почулося материне причитання одразу після того як на величний цей харч покладена була велика дерев`яна як якась скіфська ложка, а поруч із цілим графином самогонки налита доверху двохсотграмова склянка, яку мав випити покійник, і яку з іншої амфори вже куштували небіжчиків татко з дядьяком. – Ой, синоньку мій, синоньку! І на кого ж ти мене, небогу, покинув, га!.. Ой, синочку ж мій синочку! Як же ж я без тебе тут, та на цьому світі далі житиму! Ой, де ж твої, синку, де ж, рученьки, які я цілувала! Та де ж твої ніженьки, якими ти коло мене бігав! Ой, синку ж, мій синку! Де ж твій солодесенький ротик, яким їв ти оцей сирочок! Ой, боже ж мій боже, синку ж мій, синку! Ой, любий же мій синочку, та вийди ж, та й подивися! Та якої ж, синоньку мій синку, сметанки мама тобі принесла! А-а-а-а-а-а! Та ж поїж же оцих-о родзиночокок, сину ж ти, мій синку!...
Вважаючи явно зайвим таке неймовірно печальне й моторошне і, чесно

читати