Завантажити

будинку він урочисто і назавжди відмовився, пишно при цьому ритуалі салюткуючи правицею в бік однойменної річки Дніпро) в тому, що є якийсь інший месія, крім леніна, не було ніяк і нікому можливо.
Всяку дрянь, де розвінчувалися його ідеали й вожді, Петрович вряди-годи перечитував, а потім, лаючись упівголоса, з насолодою і садистським і навіть дещо еротичним вдоволенням різав і повільно палив у каміні. «Ту всю бандерівську гидоту», як він охрестив твори будь-якою мовою, де тільки хаялося ім’я однозначно святого поки що – раз жив Дніпро! - ілліча.


27. Сон, де твої двері?


Затятість Петровича в цій невидимій, але такій важливій для нього війні, чи, точніше, «паслєднєм баю», який він давав буржуям, назло яким навіть Дніпру так і не вдалося роздути пожежу всесвітньої революції, мало можна з чим порівнювати. Вона була подібна хіба що до тієї затятості, з якою, ризикуючи власним життям, міфічний Прометей ніс колись людям вогонь.
Петрович же не ніс ніякого вогню. Той вогонь, увесь час підтримуваний щовечірніми фронтовими сто грам, власне, ледь хіба животів у його тілі, - хоч ніколи і не вгасав. Між, тим, небезпеки кар небесних, ним же, власне, і спричинених, не менших, ніж уготованих Прометеєві, випали і на долю Дніпра. Ворон звички клював печінку колишнього партійця чорним поклювом. Однак Петрович не тільки не рвав із шкідливим зловживанням, а й добивав ворога на його ж території. І його ж таки зброєю. Раніше, ще в юності, коли синок Льоня був маленький, ця битва нерідко позначалася і на сусідніх теренах у вигляді частих синців, синьо-чорнявими зорями розкиданих по тілу любої ладо-дружини Людмили. Та, з часом і з упомаранченням колись рідної йому батьківщини, а тепер – чужини, на яку він був засланий у якійсь неймовірній машині часу, злобний малослівний старий відчував небезпеку і від усе зростаючих банд вуличних націоналістів. Бандерівські тварі дратували його в колись відносно спокійному Києві теперечки вже на кожному кроці. І Петрович картав себе за природне боягузтво всілякий раз, коли замість того, щоб кинутися на цих юних падонків, рубаючи їх щонайменше сокирами власного погляду, він тільки нижче схиляв голову і поспішав у гастроном. А потім, розбурханий неіснуючими пристрастями, кулею дув у свою халупу, де через певний час, налаявшись досхочу, трохи заспокоювався і засинав - завжди десь у районі другої ночі.
Ворон присутності української держави на цій землі клював його набагато послідовніше і дошкульніше, ніж той, що, викорчовуючи з його тіла непотріб печінки, давав навзаєм хоч якесь задоволення. Певно, якби Петрович був трохи молодшим, то перейшов би і на наркоту. Та, по-перше, вік був уже не той. По-друге, серед наркашів патріотів України було, мабуть, ніяк не менше, аніж деінде, і тому, зрештою, Дніпро не поступився алкогольною територією тяжкому гріху наркозалежності.
З часом, як це часто буває у колишній великій імперії, громадяни якої залишені на довший час на поталу самих себе й інерції всесвітньої історії, майже всі його однолітки-знайомі зрадили своїм колишнім міцнішим від будь-яких вікопомних дубів комуністичним ідеалам. У таких випадках, дізнаючись про зміну орієнтації в колишніх своїх спільниках, Дніпро спочатку сварився з ними мало не до бійки. А вже потім просто викреслював навіки зі списку роду людського ім’я того чи іншого з колишніх своїх учорашніх друзів, заради яких, був час, готовий був він у вогонь, в воду і навіть більше. І на трупи яких, випадково в день свого поховання попід його вікнами пронесені, тепер присягався навіть не плюнути.
Зрештою, аж на двадцятих роках незалежності, під добу панування псевдо-радянського цісаря Августа Джануковіча не лишилося в Петровича зовсім ніяких друзів: одні, старі корєші-прометеї, попхалися на цвинтар під скрушіні трубні завивання останніх совіцькіх гімнів, від яких усе ще скрушно краялося в Дніпра серце. Інші ж просто вимерли, як мамонти. І навіть важко було довести, що такі колись існували.
Кінчилася ця безперервна верениця філіовтрат тим, що відносний лад і мир панував для доволі вже серйозно закритого і перекритого ним самим від цього світу Петровича тільки в нетрях його власного помешкання. Дружина Людмила, до речі казати, геть не поділяючи теології чоловіка про друге пришестя ілліча, за інерцією була таки до його комуністичної релігії лояльна. І тепер намагалася берегти чоловіка, як могла, від будь-яких небажаних для нього сцен словесних, а подекуди й фізичних розбірок із сусідами та рештою киян. Син, Леонід, хоч і зачитувався всілякою дрянню, але, не маючи ніяких вірувань, своєю вдячною мовчанкою підтримував, як здавалося батькові, його власну виняткову комуністичну релігійність. Син-бо й був, думалося, копією саме того попелу Ніщо, з якого, згідно з матеріалізмом, усе і постало. Дніпро ж, утім, кленучи Симоненка регулярно і на чому світ стоїть, завжди, проте, голосував тільки за комуністів – він, здається, вірив тепер у воскресіння компартії України, але вже в іншому тілі.


28. Мухи над пасхальним

читати