Завантажити

спалахували в її душі в усій яскравості спецефектів голлівудських блок-бастерів, протнув крик (на який, думалося, здатна людина тільки в найповнішій, найгармонійнішій, найвеселішій своїй розвазі жаги), баба, ледь сама не відповідаючи на той гарматний вибух чоловічої плоті, заклякала.
Ледь не кидаючись по тому на стінку, дожидалася вона ранку, аби панфіловим доповзти до лавки посеред колгоспних дворів витонченого стольного граду. Й аби раз, один тілько раз, стрільнути в непробивну амбразуру повільно марніючого обличчя Люди, що саме знов мчала за провіантом. Та ще двічі кинути саморобну гранату старечого похотливого погляду в неприступну гудеріанову «Тигру» Леоніда Дніпровича Капіци, який, плюнувши в душу сухим «Драстє, баба Свєта!», несучи своє нетлінне черево в безвість бюрократичної машини життя, гарчав черевиками далі, у бік Прорізної.

23. Нічні конквістадори

Поїзд, певно що то був поїзд, а не якась інша трясця, спинився беззвучно. Гостей стрічали двоє конквістадорів у чудних брилях, один із яких нагадував каску. Конквістадори були чомусь афроамериканського походження. В зимному ранку, на зворотньому боці вокзалу назустріч вигулькнув миршавий, малий, але з голосом, що просвердлює зеківським відтінком всяку ранкову душу, таксист. Ввічливо відмовившись від його послуг, володар очей пішов далі. Дугою оминувши розранковілі димні причандалля міського транспорту, він рушив, ніби спускаючись в долину. Перші триста-чотириста метрів, крокуючи по широчезній дорозі повз хати, що чимось нагадували кримські помешкання, побачені на фотографіях із материноюностевого відпочинку в Алушті, він почував втому й водночас полегкість, що люди на шляху більше не траплялися.
Раптом дорога почала вирівнюватися. З лівого боку забовваніло болото, що, певно, було закинутим кар’єром чи частиною міської ріки. Смердючий запах дохлої риби й нечистот технічного походження (цемент) освіжив душу новими враженнями. Надалі шлях вельми круто вербував подорожнього вгору. Далі був чи то міст, чи, мо, тунель. Одразу ж, минувши його, з лівого знов боку можна було побачити кошмарно величне видиво. Очам відкривалася будівля, переважно зрежисована у формі хреста. Хтось сказав, що то – головний католицький храм міста. Праворуч, навпроти, бовваніла будівля, дах якої нагадував якусь обсерваторію – й учасник сну раптом дізнається, що це баптистська молитовна кухня. Не чуючи автошуму, володар споглядання дивується і вирішує подивитися з цього вже пагорба вниз, на стрічку автостради. Там він бачить напис, що поки що не вражає свідомість своєю несподіваністю: «Сестра брату дасть по блату. Підпис: Чорна воля». Напис виведений білою фарбою, тією, якою даїшники усолоджують шлях пішоходам і плутують водіям. Навпроти нього, внизу, мовби в дзеркальному відображенні, проте, яке чомусь мозок зчитує, інше прислів’я: «Брати і сестри, вітаю вас із усіма вашими завтрашніми святами. Підпис: Брат». Далі бачиться все чомусь уже зверху: стрічка дороги, вантажівка, легковик, даїшники, певно, якась аварія, на стовпчику напис: «Сьогодні ти помреш». Зусиллям волі гість сну повертається в попереднє видіння, де бачить, туди далі, над хрестом церкви голубіючі крізь туман волошки териконів, на небі вимальовується постать у вбранні конквістадора, вона розгортає стародавній папірус із власним ім’ям з напівпристойною назвою Дон …ць…
Весь у кіптяві жару і поту, Покахонтес прокидається, ледь вирвавшись з пекла страшного сну і ще жахніших спогадів вчорашнього надвечір’я. Крізь сон він уже чує бряжчання ранкового посуду і шворгання матері. Вклякнувши, він лежить колодою ще якусь частину часу в купелі ложа, вибравшись з якого починає кудись збиратися і щось шепотіти…
Того дня Покахонтес зрадив звичці, яка досі гарантувала йому частину комфорту його життя. Замість того, щоб опустити власне тіло в районі зупинки, він цього чомусь не зробив. За кільканадцять хвилин, штовхаючи ногами каміння матері городів Руських, він вийшов до Хрещатика – рівчака, по обидва боки якого колись ріс густий і маловтішний ліс, єдиного зручного проходу до Дніпровських пагорбів, який згодом перетворився на те, чим його знаємо ми: гордість Києва, кожен сантиметр бруківки якого, здається, вже сьогодні дорожчий за сади Семирамід чи содоми двірцевих Єлисейських Полів. Через ще кільканадцять хвилин Покахонтес дошкандибав до католицького храму, що примостився майже на маківці Українського Дому, захований подалі від очей Святителя Володимира, якому західний обряд видався пацаном у порівнянні з солідним дядьком візантійського православ’я. Покахонтес пройшов чомусь усередину, потім так само вигулькнув чомусь корком з тих самих вхідних дверей. Приблизно через сорок хвилин чиїсь допитливі очі могли спостерігати його розпростертим на паперті Володимирського собору…
Не те, щоб за ніч із Леонідом Дніпровичем відбулося те, що священники називають покаянням. Однак, нічний сон і події душевних мук, що йому передували, як не дивно, змусили Покахонтеса трохи поміркувати не тільки над сметанним сьогоденням, а й над

читати