Завантажити

чудне, чого... він не чудив ніколи або вже давно.
Майнувши ракетою мрії до Марсу, він одразу вирішив-було сісти на Землю. Але цього разу йому це вже більше не вдалося. Сяк-так в кухні поставивши на місце свого невдаху-дядька, який так нічого і не досяг у житті (натомість себе геть розгубивши по жінках, дотягав він тепер непримітного свого провінційного віку), Покахонтес поплентався в ночівлю. Але ся ніч, навіть гастрономічно чиста від болів, газів, пігулок і водних хлебтань, виявалася невигідно для нього довгою.

21. Клеопатра совісті

Без усякого сну, перевертаючи на вертелі ліжка мумію свого огрядного тіла, якось незвично довго думав Покахонтес тієї ночі про себе самого. Про те, що завжди відчував він під боком і ніколи не давав собі ради. Щоо воно нині до чогось би мало прагнути. Чогось хтіти. Якось скніти, поверненим не в самий тільки бік молочної залози, запах якої подекуди вчувався йому в щоденному сирі з родзинками.
Перелякано вгадував у лабіринтах часів, що ще не настали, Покахонтес свою власну смерть, яку поетична натура бачить уночі так ясно, ніби натура прозаїчна опудало на плантації соняхів удень. Щось хтілося йому і щось баглося. Щось звідусюди дошкуляло і тицяло в нього пальцем. Йому раптом стало соромно за себе самого. За те, як він ходить і як говорить. За те, як він слуха. І за те навіть, як спить, щоночно протираючи попону старовинного дивану, завезеного, напевно, десь одразу по війні якимось офіцером-інвалідом, якого невдовзі зарили собакою неподалік корчми, де він добивав останню гільзу свого невтішного безшлюбного, напівбезлюдного віку, одразу по чому, за певні служацтва, кагебістське ложе разом із рештою пенатів у спадщину чинів переходило і до його родини.
Покахонтесу раптом стало соромно того, що трохи більш, ніж піввіку тому, його родичі жерли делікатеси горобців і мишей, запечених у глину, на далекій, як Британські о-ви, Слобожанщині, а його баба голотою тинялася взимку 1933-го в жорстоку непривітну Полтавщину. Де, жируючи, хитрі газди навечір голодування нації фашистами об’їдалися сирами, кидаючи собакам надворі і наймичці з Помираючої України об’їдки. Ще й глузуючи: мовляв, живи – ми тобі його, ту крихту життя, даєм.
Як міг він одбирати сьогодні, в свойому неприступному палаці з благополуччя, хлібну крихту в незнаної ним дитини, яка, обкурена борговими драпами, сьогодні ночує в теплотрасі, а взавтра вийде галерним рабом у нетрі метра заробляти копійку газді жебрацього бізнесу! Як міг він спати тут, з небезпекою щоніч померти від удавлення передвечірною їжею, в миті, коли десь в ліванах рвалися ноги на тих піхотних мінах, уривки репортажів про які, випадково краєм ока зрізані у підсвідомість крізь шкло столичних вітрин дорогою на роботу, тепер ятрили чорнобилем розпачу від того, ким він є і невпинно далі стає, всю його душу!..
Коли ж думка його добрела - ні, в шаленому ритмі швидкісного поїзда Київ-Баку, який запізнюється рівно на добу! - долунала верховими дротами залізниці його непевної душі до того, з чийого тіла його виплюнули молоді стегна понад тридцять років тому, не було вже як іродовій душі стримувати сльози. І майж сорокарічне немовля заридало, в саму глибину шкіряного дивана, оббльованого колись енкаведешними повіями і присилуваними до ганьби дочками пооббріхуваних сусідами «елементів», втискуючи свою безсоромну пику, й інстинктивно відчувши, що в противному разі пришиблена хора мати з артритами і повилазлими венами на стегнах, які доводиться запікати в парці щовечір перед сном, муситиме зигзицею чухрати, вбиваючись лобом в сліпі стіни, до ложа сина, аби пересвідчитися, чи не покусав комар жирну пику, яка, хоч в світі є стільки болячок, здатних загребти навіть людей із бичачим здоров`ям, не знала алергії ні від якої з проказ, навіть аби ту пику покусав родич комара, крокодил.
Та ж було саме таке, що цього б, материного сердобольного візиту в глупу ніч, цього разу не переніс би навіть такий бездушний кат, як наш Покахонтес. То був той раз, що аби таке й сталося, то совість, яка явилася світові в цьому екземпляру з підручника міфічної дарвінічної еволюції і боротьби з видами, ця совість мала вивергти б його назад. Кинувши тушу, повну води, з балкону просто на брук, у нетрі пекла невідомості, з якого цей ящур колись з Божої волі виповз, аби жахати дітей, родичів і решту київського люду по казках, знаних нам тільки під одним іменем: життя.
Але, вбита горем очікування тієї миті, коли контингент її здоров`я нарешті відмовиться виконувати материнський афганський обов’язок, мирно спала Людмила в сусідстві кімнат. І саме тому, і тільки тому, він і лишився тієї ночі жить. Хоч здавалося, що зайвішої скотини у цілому білому світі годі шукати навіть рідному, загартованому в уявних буревіях соціуму дядькові.

22. Пестощі ровесниці Крут

Скрежет зубів семидесяти пекел, герць крилатих ящурів з підручника еволюції, сумне весло Харона, що збиває кисіль загробних хвиль людських голів – усі ці та всякі напутні їм звуки увірвалися в розкриті прокиданням вухи

читати