Завантажити

впасти... Зголосившись при тому повести рабів у бій на славетних триремах. Людською мовою це означає: я запропонував очолити делегацію з офіційного сватання до Гдабони Махстель.
Жахлива думка викликає тишу. Саме вона і настала хвилин на десять. Чутно було лише плямкання губ і клацання зубів та удари сталі об глину – це тоді, коли якась випадкова ложка зустрічалася з мисячим дном.

19. Головоломка для чоловічої частини

Чесно кажучи – марнота марнот це життя! Що я отримала від нього? І який морок іще судиться пережити? Чи можливо мені, жінці, помістити все це в моєму серці, аби воно не луснуло на частини. Й аби потрьопане, не впало воно в землю і не покотилося по ній. Порване, понівечене, погвалтоване і ні на що не годяще. Пощо мені такий уділ? Чому я? Що буде і чому не минути - най воно буде все-таки все, що буде…
Так або приблизно так, сидячи на своїй кухні на восьмому поверсі дев`ятиповерхівки міркувала Гдабона Махстель. У її житті справді, коли й бували сюрпризи, то – радше щось непутяще й негодяще. Мало зазнала ця дівчина щастя. І, бачить Бог, не так багато маячіло його й попереду. Принаймні, так гадало жидівське дівча в закапелку, з якого, як їй здавалося, не видно було ніякого ні виходу, ні просвітку.
І власне, ніде правди діти, багато в чому вона була права.
Єдина відрада, від чого буття її все-таки світилося слабким щастям, була її донечка лялечка. Та й тут зовсім нещодавно мала Гдабона чимало мороки. Донька-було тяжко захворіла. І хвороба, попри тисячі змарнованих доларів, здавалася невиліковною. Ще вчора Гдабона почувалася на межі цього світу. Бо що гріха таїти, коли б ляленька таки померла, мало чого лишалося, ради чого варто було б, щоранку прокинувшись, силувати себе і йти на роботу.
Звичайні жіночі радощі і бадьорості - жіночі журнали і телепередачі, фітнеси та всілякі руханки, підтяжки шкірок та брунькування цицьок силікона, подіуми і ріжна решта гламурної твані, включно з файними кобелями-мачами, савнами та кар`єрами, мало цікавили Гдабону. Якось із самого дитинства тримала вона в цьому відношенні хорду рівно. І хоча вона також, як і решта жіночого цеху, хтілася почуватися перш за все жінкою з-поміж решти жінок, те, що її певно, конечно і вельми конкретно вирізняло з-поміж когорти ровесниць та решт жіночих птичих зграй – те, що хоч би які нещастя її не вітали, хоч в якому дранті (а бувало й таке у її житті) їй не доводилося вибиратися в люди, вона на практиці виглядала Жінкою.
Не маючи зросту холерної гойдалки для подіумних платтів чи виняткової мерилінівської слинявої вроди, вона все ж трималася так, що ніяк не могла лишатися не помітною. Чоловіча частина вуличних зграй чомусь ламала голови в її бік. Хоч би скільки завсіди не всиділо в метрі ляль справжніх і всілякої симпатії гідних, та в реальному житті, а не на картинці власних домашніх свічад, всі вони втрачали на вазі, коли в тому ж таки вагоні чи на тій же таки алеї або в гуркотінні камінння бульварів появлялася общипана долею курка Гдабони Махстель. Курка перемагала жінку, тому що курка і була Жінкою.
Тутечки одразу треба зробити велику заввагу. Ходила Гдабона не якимось спеціальним кроком із розгойдуванням стегон у 380 градусів. Від якого мається на меті таке саме кружіння, особливо пацанських та пристаркуватих голів, з яких подекуди вже сходив дух трупних склепів. Але Гдабоняча хода була найпростішою з жіночих ходів.
Вдягалася вона, як я вже казав, не вельми вибагливо. І саме тому, аби зайвий раз не клопотати й так роздертих інтернетними звабами уяв чоловіків. Кого, знала, не вдовольнить ані вона, ані хто ще. Хоч би на кожного з тих падлюк вилізло враз по легіону найфайніших журнальних дів, для певності підтримуваних апаратами штучних сердець і дихань (аби мали хоч якийсь дух витримати оті свої оргії).
Жінка, словом, була гідна. А долі, проте, за ці перші двадцять чотири роки ще не було ніякої. Але то був уділ наймудріших і найкращих наших дів: саме тих, які вміють витримати і дочекатися своєї долі. Бо хоч розчарувалася і розневірилася в своїй судибині бідолашна Гдабона, але вона, її доля, ось-ось наближалася. І з кращими сюрпризами, про які їй повідає завтрашній день і найнесподіваніший із гостів, яких вона тілько могла бачити чи й очікувати. Звісно, у тому лише випадку, коли цей гість, як і гіркий випадок усієї попередньої долі, не омине хату її квартири десятою дорогою.

20. Коло єзуїтів

Ми вже якось розповідали читачу про те, що якщо у світу і є який-небудь центр, то знаходиться він не де ще інде, як десь у районі гіпотетично першого полянського поселення, де тепер змагається за право на життя з хмарочосами Космоса якась нікчемна кількаповерхова середньовічна будівля стольного Києва, в якій саме і перебуває той центр на ймення Леонід Дніпрович Капіца.
Культурологію батьківського імені Дніпро на честь Славути ми залишимо на потім. Зараз же повідомимо лише, що цей егоїст із егоїстів, егоцентрист із егоцентристів, чмо зі чмів (вуличною мовою сучасності), живий бовван власних предків і мій любий

читати