Завантажити

постоянную тризну,
Если примешь Любовь Его, словно свою отчизну,
Чтоб забыть, устранить, убить личную укоризну,
Погребенную в братской могиле грехов на Его кресте.

Ты примеришь Его одежды к себе.
Если будешь любить, что Богу любо,
Если радостно примешь в обьятья жизнь, как свою подругу.
Если сердце отдашь Иисусу сугубо, наведет Он порядок, не будет туго

Уж тебе. Печальной и радостной будет вовек душа.
И ты снова попробуешь тела Христа – еды пасхальной,
И ты выпьешь из чаши - Его крови сусальной,
Звон сердец вокруг слышится не прощальный - но вокзальный

В твоей груди! И ты будешь и в духе, и телом голос слышать.
Ты почувствуешь: пастырь личный сиделкой дышит
У кровати твоей крови. Все слышит.
Только слышится в каждом шаге: в небеса, в небеса, в небеса!

15.07.09

***
Все благодаттю покрилося дзвонною –
Річка, і озеро, й хлопчика крик!
Що пролунав в неймовірнім стрибку над країною різносторонною,
Начебто звички чиїсь, у тіні заховався та зник.

Десь, в цвіркуна, в ще опівдні прихованій хатці,
Крила тріскочуть, від спраги не липне й не лине у співі язик.
І мурахи у висотці своїй - по дощу всі загинули, гриб, і дівчина на кладці.
Баба в трусах на тендітних ногах-комишах, в хзащах скрип. Літа невміру, невміру спекотного лик.

16.07.09, озеро Скеля, між Протопопівкою і Оліївкою

У батька

Я вигнанець тут давно: рік.
Не печеться вже духмяний, батьків, хліб.
І якщо пророк якийсь не вигнаний з вітчизни є,
З ним би, може, залюбки я обміняв життя теперішнє моє.

Я б йому подарував – пасм чужих трав,
Поїзд вдалечі вщухає що, де повно каск німецьких, солов’я октав,
Бусла, що спускається в вітчизну отави на одній нозі,
Комарів, що ввечорі вертаються кусать, і золотаві ниви з горизонту всі!

Я б із ним, з пророком тим, якого люблять, обміняв
Почуття всі, що цим світом блудять, ніжне «Няв!»,
Що шепоче горда кицька, повертаючись в свій, в рідний дім,
І телятко, що уперто смокче цицьку у найбільший грім.

Але поки що, поет, вигнанець в батьківськім хліву
Я. І мені отець мій козенятка не зварганить, ні халву
В домі де родився не побачу далебі
На столі. Завдячувати мушу Богові й собі...

Та кажу я: - Господи, у Тебе в Тебе є закоханий, є Твій пророк! –
Він почув, мій Батько з неба. І тоді Він молока з зірок
У дійницю, звідки я сьогодні вигнаний, наллє.
І я сам себе, немов конячку на манежі, підбадьорюю : - Алє, Алє!

16.07.09

***
1.
Розлити б чай зірок, де сама мла, цей чай цейлонський.
Де ти щасливою була, був ліс Булонський.
І поруч Чорний ліс темнів як сонце в склянці з чаєм.
Углибині щасливих днів – страждаєм.

Розлите серце на шляхах – усього світу.
Хоч воно в грудях, мов в птахах тремтіти
Продовжує, живе в долонь прожилках, як уран із скелі, синіх, -
По всіх містах, де оболонь, завжди є Київ!

2.
Столицю щастя як в руках тримати
Продовжує це серце-птах? А грати
Парканів, тюрем, теремів розкішних
Нагадують щасливий сміх птахів торішних,

Що линули, коли ти спав,
Над степом.
Лунали крила в вигинах заплав
Й над крепом

Проходячих з хрестом своїм вперед
На цвинтар спати.
Цейлонський чай. І спогади серед. І Чорний ліс Булонський.
Голованівськ. Здичавіла в горі мати.

16.07.09

Світло Ісуса

Ми сьогодні пливли небесами ізнову
І в невидиме небо сьогодні крізь зорі ізнову дивились.
Ми побачили раптом щось схоже на стерту в блуканні підкову,
Ну а потім прекрасними снами на тому кінці білих хмар ворогам ми наснились.

В небесах, що тонули в собі, окрім сяюючих зір, ми й надалі не бачили світла.
Ми не знали, що зір є у нас, ми забулись, що ним володієм.
Ми довірились серцю, забувши, що мозок із пам’яті спогад цей витре.
Та тоді, заспівавши, побачив я в небі останню зорю, це – надія.

16.07.09

***
Чумацький Шлях, красивий, мріє,
Одна ж зоря щосили мерехтить.
І ось вона, остання надія,
Стать ближчим до небес, на мить.

16.07.09

***
Так ясно, так близько і так навіки
З’єднатися очима із екраном зір
І бачити небес безодні-ріки,
І відчувать, як прозріває на хвилинку зір.

Щоб статись ненадовго безсловесним словом зверху,
Аби прикинутись живішими землі,
Зіркам не треба хмар, цих сорочок подертих
Чи жінкою іти за плугом у розірваній сорочці по ріллі.

Їм просто треба буть щомиті, всотувати миті.
Із сот своїх нектаром випускати, вприскувати сік
В очей моїх ламкі плівки – плювки в розмиті
Їх береги, що стануть материк
Опалих мов осіннє листя п’ючих всесвіт ночі щік.

17.07.09

***
Місяць золотавий
Заснув за хатою, заснув!
Тут – кругом отави,
Там – мільярди сну.

Сутінь вечорову
Замкнув Спас-Господь, замкнув!
Тут приспав корову,
Там, за Інгульцем, косу

Вдень поля золотого, -
Єдиного, яке біліло в недосяжнім Там, торкнув!
І кленка старого
В ніч, в свою, упхнув.

І – зорю під ковдру,
Вранішню зорю!
Місяць довгий-довгий,
Я ж – сплю!

17.07.09

***
Знову ти мене порадувало, небо!
Ти було завжди таким привітним! -
І коли поплакать одиноко треба,
І коли при всіх налити в

читати