Завантажити

біль чи крик.
Я міг би стать скарбом для тебе, міг зігнуться,
І, навпаки, левиний зобразити лик чи рик.

Але: завмер, стою, мовчу, немає руху.
Але: лечу, пірнаю, падаю і все-таки шепчу:
- Але... я хочу бути ледве чутним звуком,
Коли ідеш, сховалася у щілинах твого плащу.

Я плачу – сміх іде. Зарегочу – ридаю.
Я – зболений, мене щось притискає до землі,
Але я все одно не в снах, я наяву літаю,
Хоч... знову ще раз образ мій зникає ув імлі.

Хоч я не хочу слів – їм все одно сказатись.
Не хочу рухів я – їм сонцем все одно зійти.
О, Господи, допоки ще мені собі здватись
Собою? І: допоки ще зі мнов у мріях ти?

5.07.09

Барви слів

Допоки сором, гнів, допоки сумнів тихий?
Допоки я гойдатись терезами буду на землі?
Допоки шелест трав, клекочучі індики?
Допоки, Господи, педаллю барви з мене витискаєш слів?

5.07.09

***
Я – інструмент. Твій. Ти мене не знаєш.
Хоча найкраще саме я тобі відомий на землі.
Ти ж мучиш все мене. Як недостиглу грушу чи як хорі груди мене стискаєш...
Крізь пальці віт Ти подихом мене все пропускаєш
Й залишиш – віхтя, неба? – клаптиком колись лежати на землі.

5.07.09

Завидна

І вітерець подме, і знову зайде сонце.
Підійметься ізнову диск його, повіки покладе в гіллі.
Здригнеться ставня. Бо не буде вже кому закрить віконце.
Розпалене проміння літ. Усе умить зачиниться. Навіки стихнуть звуки на землі.

Тоді кістки мої, яких уже не видно...
Враз оживуть і рушать уперед кістки.
І голос чийсь промовить, що, мовляв, це станеться завидна.
І попливуть – для мене – наче зграя хмар, нові роки.

І буде їхній лет тотожний хвилі світла,
Що вранці ніжні лиця крізь порт’єри обмива.
Радітиме душа. Вона, була, розквітла
Тоді, як почались оці завидненні жнива.

Початок липня 2009 р.

***
Анжелі Хижній
Оксані Корольовій
Інні Козловій
Юлії Пясєцкій
Я втомився так, що мене майже не може торкнутись втома.
У своїх почуттях загубився навіки. У себе вдома
Схожий став я на гостя, присутнього лиш дні і тижні, -
Загубився на дальній, мені невідомій лижні.

Невідомі колії для мене ще змалку – радість!
О прийде, о чому запізнилась ти на нову електричку, старість?
І чому в моїх жилах крові так легко іще текти?
І чому ти забулась? Скажи, ну чому все ж забулась ти?..

Початок липня 2009 (4 липня?)

Зраз

Я знов пригадав твої риси
Й на душі стало тоскно.
Розквітлі, зникли вмить із-перед очей кипариси
І почувся всередині серця якийсь лоскіт.

Я пригадав те, що не можна пригадати.
Забув те, що не можна забути.
Почув те, що не чутно.
І не хотів чути - те, що неможливо не відчути.

І мені умить стало знов на хвильку боляче:
Пригадалося, як я тебе образив, -
І захотілося мовби вийти з себе, не виходячи,
Щоб забути, щоб забути, щоб

Скокутувати все це одного разу.
Знаю:
Навік і одразу
Ти вже забула образу
Цю і всі разом.
А серце карається, самоз’їдається
Несмачним зразом.

Липень 2009

***
Я такий же кумедний, як був щоразу,
І такий самий непривітний.
Дарувати я хочу вам: назавше, одразу
Серця залюбленого в невидиму красу слів смітник!

Липень 2009

Олов’яний Христос

Вони в’януть.
А мене це п’янить.
Мені дух олов’янить
І я стою на одній нозі.
Я так хочу виграти цю битву:
Тому рот мій відкритий
Криком кричить
І дає дорогу вічній сльозі.
Якою я, хоч олов’яний,
Постійно плачу
За всіма вами,
Друзі мої,
Самотні вогники,
Розкидані в тьмі тьменній
Ночі.
І я хочу
Запалити
Серця мого
Згораючого
Промінь, -
Це і буде
Олов’яний
Останній
Платочок
До рани –
Голготи –
Твоєї, моєї –
Кровоточить.
Мовби мільярдні мами
Вийшли з олов’яної ями
І приклали до серць
Синів й дочок
Цілющий листочок
Із Христової рваної рани.

Липень 2009

***
Бліді крислаті капелюхи
І люди в путі.
Красиві, часті і мажорні звуки
Всіх поїздів в житті.
І миті, всі ваші найкращі миті,
І сміх.
І люди, гарністю мов немовля сповиті,
Це – попри гріх.
Платформи, на яких когось чекають,
А їх – нема.
І форми, що в дощі ось грають,
Вогні, коли пітьма.
Все неповторне:
Весна і літо, осінь, і зима.

7.07.09

***
Моя рука
Торкнулася вимені пінного.
І молока –
Чудового, смачного, сніжного –
Вода
Привітами літа цього, мов наріжного.
В пісках
Небес
Теж текла
Ріка.
І голови –
Моєї кози, далекого дзвінка –
Торкалась
Дбайлива, пробита по центру, рука.
І пить
Хотілось
Лише із цього струмка.

7.07.09

***
Я закінчився
Як день
Вчора.
Вкрила
Доверху мене
Ковдрою
Ночі
Потвора.
І те,
Що я почався
Знову, як день,
І щебетання пташок,
І світло, спочатку бліде,
І перед очима квітів танок,
Це
Від Тебе.
Вічність
Тривання речей.
Слава Тобі –
Довічна –
Мій Бог!

7.07.09


***
Я треную душу.
Наче грушу душу,
Що висить
Над деревом
Солодка,
Ледь не пада.
Чи вона
Гниличка?
А чи
Спіле личко
В неї?
Усередині
Похмура твердь
І зорепади.

8.07.09.

Шлях

Ми з вами сумні блукали шляхами світу цього не раз.
Не раз ми проходили тінню мовби, і вперто ішли

читати