Завантажити

душу трохи світла.

Надмір твій мене завжди втішає,
І ласкавить погляд недосяжність дика.
І тоді, коли лещат життя мене стискає,
Карасем на озері блищить твоя принадність тиха!

А сьогодні щоки в тебе зрожевілі.
В хмарах мов в фурункулах високі неба плечі.
Десь далеко в горизонті завалялось трохи цвілі,
Але ген за ним – ізнов ласкаві, ніжні речі.

Дякую! Душею відпочив в тобі я!
Втихомирив, стишив струни порваного серця.
Маззю щоки намастив з небесних сніговіїв, вії.
Вкрив я голову оливою мастилами з твого відерця!

І тепер, спокійний, ніжний, чистий,
Жити далі можу, дихати тобою тихо.
Воду з світлих вечорових піхов,
Пити вранці краплі рос - цілющі, рідні, бистрі.

17.07.09

Утіха

Іще одна безсонна ніч.
І день, який закотиться за риску.
Тремтіння в церкві, десь нетлінних свіч.
І сяяння згори святого диску.

Це все вже повторялося не раз.
Цьому ще бути дуже часто нашим.
Дитини посмішка, в фужер налитий квас...
Втіша: все, зупинившись, стане ненадовго часом.

18.07.09

***
Твоїх святинь не пам’ятаю я продовження.
Все буде так, як вже не раз було.
Мерцання зір, їх в місяці задовження,
Бетон, розбитий гирею в пісок й новеньке нерозбите скло.

Розлитий ківш ріки, великі лиха повені.
Трус тверді, що стира висоток доміно.
Розкидані царів кістки, метро заповнені.
І пара, що повільно надто повертається з кіно.

18.07.09

***
Мені любо вертатись додому.
Мені любо радіти в журбі.
Не Солоху кохаю – солому
І обличчя від щастя бліді.

Мені любо спиратись на ганок
І годинами гладити стовп.
Зустрічати світанок,
Що, негідник, за ніч захолов.

Мені добре у всякому місті.
Скрізь пала мені сонце вітчизн.
Я Христа роздивляюся риси в щоденному тісті
І Мойсея в собі я нетліючий спалюю хмиз.

18.07.09

Прокидання

Стискання пальців, неймовірно скрипкі.
Просторий килим із небесної халви.
Тужливе завивання скрипки.
І – ще печальніш, ще печальніш сни.

18.07.09

Ностальгія

На веранді не включено радіо,
Не запахне ніколи бабусин суп.
Ще качки килимок травички не гадять
І труба не торкалася вранішніх сонних невтомних губ, -

Не блукала душа у її похоронній міді.
І до серць не спускався з гори голови, і давно не інфарктив спогад:
Із далекого Криму тітка не возить мідій.
Ностальгія: пригадуєм любий нам війська чужого чобіт.

Й долинає до пам’яті смак у борщу потонулого наче «Титанік» лавра
І пелюстки його ж, що в фасадах будинків Рогу Кривого розквітли,
Щука з сну, телебачення, люте тремтіння Отелло, ревнивого мавра, -
Одним словом усе, чим були, коли ми називалися діти.

18.07.09

***
Ми народилися в цім дивовижнім ранку
І стали ми людьми одразу, як лишили постіль.
А ким були до того, як укарбувались, позіхаючи, на ганку?
Монетою? Водою в банці? Чи сухі мов кості?

Однак сьогодні, раз читаєм, нам судилось народитись, -
Із піни вийти сну, як Афродіта,
І те, що у полоні ночі був убитий витязь,
Стоїть на ганку, щоби попіл неба пити.

Із пелен вирвався бездумних марень ночі, -
Залишили як човник ми космічний,
Частково – душу, мозок, і частково – очі
Там, де назавше простяглася вічність.

18.07.09

Кредо

Тут одні мене люблять, а інші – не дуже.
Для одних я байдужий, а решті я – рана на серці.
Коли гарно в душі – це одне. Небеса коли тужать –
Зовсім інше – і мозок пала коли перцем.

Коли втомлений дух, коли тіло ламає надвоє страждання,
Як немає любові, яка ночувала в тобі іще вчора,
Із душі підіймається темна, незнана, жахлива потвора,
Стука в серце мені, запевня, що вона – те кохання.

Що спроможна полегшити муку, тебе врятувати,
І узяти за руку, щоб вести своїми світами до тями.
Але руку чужу не візьму. Бо Христос мені батько і мати.
Мій Господь, вірю, визволить з вовчої клятої ями.

19.07.09

Будівництво храму

1.
Біла хмара поруч курить,
Проплива повз червоний майбутнього хрест,
Екскаватор спокійно собі шумить,
На тлі сірого обрію – вправної кельми жест.

І сиджу я, відчувши глибінь
Не внизу, не вгорі землі,
І мене рятує не образ – а навіть Господня тінь.
Полуденна, на церкви тлі.

2.
Ще немає мороку спек.
Я, ще, майже тремчу – вітерець.
Профіль хмари давно уже щез –
Просто неба урвався терпець.

І пливе воно, голубим
Обіймає своїм, святим, платком –
Із душі знімаючи грим,
Полум’яним ляга рядком.

21.07.09

Честь

Голубим рушником своїм, голубим
Доторкнись до душі моєї, цілющий лист!
І не будь великим небом, не будь малим –
Будь як спалений в ранньому сонці хмиз.

Щоб тобі я щось міг розповісти,
Щоб про щось тобі міг я згадать.
Як далеко-далеко до тебе йти,
Як приємно в присутності твоїй стоять.

21.07.09

***
Якби був ніж хвиля гавайська тихіший,
Якби міг я ніжніший бути від сонця,
Я би спитав би цю тишу, спитав би цю тишу,
Хто це?

Не мовчанка, ні мріння запалених марев,
Не створіння, собою що тут нагадає амебу, -
Задзеркалених неба торкання до далей
Треба.

21.07.09

***
На собі враз роздерши сорочку, спуститися тінню
В цю хвилину, що

читати