Завантажити

Гимн

Ах, если б солнцу вы могли – сказать!
Луне – подвинуться, иль – приказать!
Сменить движения часов – рукой, сверля – вовнутрь!
Силу тяжения согнуть!
Тогда могли бы, мы, прожить
Почти как Бог:
Ни в чем
Не чуя
Искажения,
И даже далее:
Снимя
Сапог
В движении!

Июнь 2009

Харизма
Н.С.
Ведь коленей скоро уже не будет.
Их, коленей, быстро увянет цвет.
Их, коленей, женских, простынет след.
С их – коленей – белый, уж не восстанет свет
Утра – и любви лебединая стая!

Вот, над левым ее коленом какой-то иконы египетской грустный экстаз.
Над коленом пронзенного (алого, правого) сердца джаз, -
То колено, так ею любимое.
Стало жертвой харизмы
(Во мгновение вытертого следа). Не колени, а клизмы.

Июнь 2009


Гамлет

Нике Сандрос
От желания в скулах озноб.
От желания свист в висках.
От греха и желания тело –
Визг –
Летящее вниз,
Все равно тянет как бы вверх. Тоска.

Как бы: глазом одним
На нее я взглянуть хотел.
И, на голую глядя, почти не потел.
И куда ни попадя идя – не хотел.
Мой удел: и жена не попадья..

Но пропал я. Вскоре.
Дрожанье собственных скул
Меня больше страшит,
Чем мерцанье акул
В море –
Их гряда подрастает волной
Там, где я купаюсь.
Да, конечно, с акулой я рядом не плыл.
Да, не гладил ни разу ни пса, ни кобыл,
Ни козла против шерсти;
И ни был
Я ни бит, ани пьян от искусства...
Но сегодня какое-то утро другое (иль день).
Новогодний проснулся. Как будто бы дверь или пень,
Отворилася дверь в несегодня...
Но – в когда, но – в зачем-то, в – не-зная-зачем.
Посему,
Едва вспомня тебя, лишь коснувшись плечем,
Тут я вдруг неожиданно
Все понимаю:
Мне все нипочем.
Вот теперь
Я хочу быть:
Хотя бы поющим ткачем,
Быть глухим к ее слабостям, словно тетеря.
Чтоб, потея, подумать о ней, о весне,
О седеющей стае ее лебедей,
Уходящих с совхоза, как жизни, – на экспорт, на запад,
О редеющей стали счетов, сбережений
На черный,
Сухих и печальных печеньи плечей,
Зеленеющей талии платья.
Уходя, уходи:
Не обнять, не обнять мне!

Июнь 2009

Зибучий пісок

До Кого я заплачу, що забрав талант мистця?
Кому поскаржусь, що в душі немов немає Бога?
Хто зніме маску з мене цю – мерця,
І викине на смітник, що стається під моїм порогом?

Вона пряма, моя дорога – наче сталь, як ніж, як день.
Прямі, в саме лице, у неї промені, гарячі і зловісні.
Зриває душу – ні, не душу, мої двері начебто з петель.
За петельки мій шлях мене хапає, й мов паркан ламає, звісно...

21.06.09,8.07.09

**
І хруст кісток, що чується здаля,
В середині твоїй почується, - стає немовби дзвоном.
Тужавіє, маснішає пісок, немов його згріба на горлі петля.
А тіло прагне чистоти, тому воно із часом не піском стає, а все-таки хітоном.

21.06.09, 8.07.09

Скеля

Земля, що пломеніє.
З неї далі зорять.
І тепло торкається язика.
До мене лапами своїми,
Наче море.
Угору
Хвиль хвостатих
Сипле.
Недосяжний сип.
Тепло згори
Зустрілося з теплом,
Що знизу.
Весло
Хвали Твоєї, Боже,
Лине
І мене підносить догори.
Маленький павучок:
В траві, в повітрі пливає
На килимі зі свого слизу.
І ящірку стрімить,
Застигнула на скелі,
До нори. З кори
По дереву
Недовго
Струменіє крапля.
І тіла, кинулось що з кручі в воду, шарф.
Він воду обмотать не може, лише чопик.
Понуро ходить збоку, в краю ока, бусол,
Жаб пасе.
Луна луною його кожний
За тим яром цокіт.
Й заходить сонце барв.
І все
Оговтане
Огорнене
Красою
Клопоту:
Купання йде.

21.06.09

Іхтіяндр

Хітон хитається. І в хитавиці цій
Я чую голоси, - неначебто з криниці.
Вдивляюсь, бачу власне око у руці:
Душа і тіло м’яко линуть світом, мов втопаючі у глиці.

І на зубах гіркий молитви кориандр –
Середину із зовнішнім мов чимось незначним вінчає.
І лину я стежками безнадійний, мов рибина в ятерях, неначе Іхтіяндр, –
Лиш спалах в небесах, за мить що стане громом, зустрічає.

І я дивлюсь під ноги: мов не бачу, куди йду,
Немов не чую, відки, врешті, вийде хора туча.
І, придивляюсь знову: там мене нема, в сліду.
Де був. Лишився там пісок. Скрипить в зубах, зибучий.

21.06.09

Анти-Ніцше

Я на Ніцше зовні схожим стаю дедалі більше,
Хоча Ніцше прозу частіше писав, я – вірші,
Хоча слово Логос для мене означає Христа
І від цього стрибати менше хочеться у весінній вечір з моста.

Я слова люблю, і слова мені – вої – служать.
Я дружу з багатьма, з Ісусом – дуже.
Я не можу бути ніхто і ніким, і як крапка розтануть,
Як хотіли з філософів дехто (особливо – під ранок)

Напідпитку. Залюбившись у рани людські, я їх христом цілую.
Мені хочеться бути вкривалом їх, сувоєм для них Н2О, як свіжа туя,
Яка дарить повітря, чистіше щоразу й краще,
В суховій, коли курява небом суне, кохать ледаща.

Я нізащо, проте, не хочу бути ніким. Я – світло.
До кінця мені, втім, хочеться вкутатись світлом Христа тендітним
І Його плащаницю як щит назавше накинуть на плечі,
Повернути в кінці усіх днів первозданним Адамом на місце, в хаосі розкидані, всі навколишні речі.

Бо для мене

читати