Завантажити

своєю дорогою
Настане день, і мить погасне. І тоді вже кожен із нас
Застигне, погляне на небо зненацька і слово промовить назустріч Богові.

І слово полине. Дорога у нього буде швидша й пряміш,
Ніж всі найквапливіші і найкривіші дороги ранішні наші.
Він плями зітре, і руки пробиті простягне до кожного тим хутчіш,
Чим були масніші, тяжчі ртуті, всі наші оті гріхи вчорашні.

І те, що було багряним, землі навесні чорніш,
Що було минулим ніколи не стане шляхом майбутнім.
І серце стане – ні, не бліде німби мрець – чистоти простирадла біліш,
І сивий і щирий Христос нам заграє, торкнеться струни, як щоки, на лютні.

Заграви підіймуться. Там, на задньому плані неба їх феєрверк.
Шляхи, і страждання, ридання, слова страшенно безпутні...
Вся наша клятьба, усі пращури разом – похід козаків в Дюнкерк...
І дівчини тиха дорога - ясніша сльози, що упала на сіно у місяці лютні.

8.07.09

Стріла годинника
Сергію Хавтурі
Ти мені був мовби другом, ти сам.
Ти мене щоденно вітав і спасав. Тесав. Ти гасав,
І у блуканні бездумному гас час.
І, здавалось, мовби спільної крові ми, - не розлучить нас!

Але, годинника стрілка в диску, приходить сама розлука.
І не треба стогнать, землю тесать писком, - не тра шукать!
Але: розумна вона, вірна собі, мов комусь сука,
Гнать

Палицею з двору її неспороможен ніхто, -
І тебе, хто тебе поверне, скажи, - хто? –
Чиж?..
Мовчиш, уже, Сергію, мовчиш...

8.07.09

***
Оксане Королевой
Perpetuum mobile сломался?
Не верю. Нет. Не мог скончаться он.
Ты помнишь, день еще не умерший в отсвете, как в отстое фонаря, качался
В руке твоей с моею.Он норовил не умереть. Но выжил, навсегда остался

В сердцах,
Стремящихся в ту ночь сквозь звезд непостоянное,
Как мы, пространство,
Продлить свой собственный, отнюдь недолгий сон.

Сна, правда, не было. Постель была измята.
И сквозь закрытых глаз стекло
Душа к душе стремилась с виноватым постоянством,
Была ли занавеска, я не поминю, но немножко подрагивало все окно.

Открытых губ навек, казалось бы, сплелися в теплом поцелуе устья,
Был слышен сладостного обладанья радостный и тайный смех,
Но грудь моя вздымалась рядом, у твоей, с какой-то странной, слишком неуместной грустью.
Первый стал последним поцелуй. Для нас обоих, для нас всех.

8.07.09

***
Гнался я ночью за тенью твоей – в тротуар стучащей, как Дункан, чечетку.
В сне до икотки я почему-то проклятья в твой след кричал.
Звуки лились: были странны, костлявы проклятья, нечетки.
И хоть был пьян, но почему-то не нравился мне ритуал.

Я находил есениным снова тебя, но опять на мгновенье теряя,
Я неизменно терял тебя навсегда. Снова, как-будто в бреду,
Выбираясь мокрым из собственных рук и тебя догоняя,
Сызнова – напрочь терял я тебя, постоянно имея ввиду.

Сны проходят как жизнь. Да и жизнь не становится сном ли?
Нитка непрочная – но ты-то только держись... А помнишь?
Мы ведь с тобой никогда не ели вместе шиповник.
Был – не любовник тебе, но как запоздалый паломник.

Словно
Сном ли?
Сном ли нам
Становиться друг другу?
Не помню, Оксана.
Я больше, Оксана, не помню.

8.07.09

Псевдодрузям

Допоки на мене збирати ви будете пригоршні каменю злого?
Допоки точити ви будете, зуби скрегочуть вже тут, свою змову?
У мене Заступник є сильний, Якому – казали – служили, Якого – забули.
Не тільки із вашої – з пащі кита і акули

Мене Він врятує, я в це вірю, підійме мене догори
Із лап, що потужніш за ваші, із пащі, де звірі, - і там заспіваю, співаю я пісню хвали!
Ісус мене виведе в пашу рясну, на розлогу галяву.
І руку зміцнить, що схилилась безсила додолу, і голову мляву...

9.07.09

***
Впечатленья впечатались в мозг.
Их почти невозможно очистить,
Каплет древний нетающий воск
Угнетающе – их не отчистить! –
Впечатленья. Впечатались. В мозг.

9.07.09

Самота

Вечір вже був, не день.
Спека спати сіда.
Та не було ніде
Кому сказати слова.

10.07.09

Вечір

Змовкне в саду коза ота.
Вишня стара від неї спочила, розправила плечі отава.
Позавчорашня сльота –
Стежка від неї лише. Мов дівча, золотава.

В жовтім промінні пирію
Стихне соната соняшних, красних не в міру пальців.
Крапкою з космосу серед червоних плодів вишень мрію
В вітті, козою обрізанім. Не уранці.

Тільки солодка шовковиць гниль
Носом зачута і вже забута, -
Тільки марить в степу десь ковиль.
Тільки глечиків пара до чорної призьби, немов козаки до стовпа, прикута.

...Тільки: іще підіймається пар
З кружки залізної запахом трав, вимені і бабусі.
Тільки зараз кептар свій вдяга Стожар
Й коником б’ється зоря наче серце у засинаючім вусі.

10.07.09

Дар

Дар,
Нектар, якого не було, якого не зосталось,
Ти дав мені його – цей світ небесних фар,
Якого ніжно завше так рука торкалась,

З яким я прокидався у руці, з яким я тлів,
З яким я, тлін, втискавсь у космос ковдр землі і ніжно марив,
Яким я жив, простерши на землі,
Читав, і цілував, і вкутувавсь в Стожари.

Ти дав мені його – цей дар, в моїх руках

читати