Завантажити

душі бувало вузько
І мрії ті – багатий ними повен, мов людьми вокзал
В час пік. Знайти, однак, себе в багатстві – дзуськи,
Як сріблові – себе, у глибині пустих дзеркал.

Але душа людини – мусить бути непорожня
Й багата мусить бути – тільки в бідноті.
І я іду - нікчемний, усіма забутий подорожній,
Й не дівчині, як звик – присвячую цю пісню самоті.

Коли ти повен, начебто дніпровська хвиля,
Коли багатий лише на нектар небес,
Коли листа складаєш, бо нікому більш, кобилі,
Коли... тоді ти слухаєш безодні скарбу тиш.

6.08.09

***
Шовк ночі вже залишився в землі –
На другий бік планети його й ворс і струни!
Лягли. На ніжній і незайманій ріллі.
І – привиди його, й – циклони.

Але не сумом серце нині повне. Обеліск
Тканини, що окутувала ніччю тіло –
У шерсті пса голодного завжди – у чорній ночі шовк завис
І скраю обрію шепоче вірш, який – чи збудеться? – забудеться несміло.

Та все ж таки, коли маює – доки? – світлом день
Ні ночі не діждешся, ні шепотів її шовку.
Хіба – обличчя хворого з-під скальпеля бліде
В раю суцільного освітлення встромляє в шовк сліпучий ночі нову голку.

Вона – десь скраю серця, - на краю життя землі.
Вона несеться – внутрішньою смертю, без просвітку.
Всередині планети тіла – шовк нічний живе,
І годі, годі вдень його тянути – звідки ж? – звідти нитку.

На світлі чорним вже не буде крові шовк.
А ніч руда, хоч в надвечір’ї станеться червоним,
Не зшиє в середині тебе рваний серця шов чи шовк,
Бо з кожною хвилиною – нешовкове – воно мов ночі шовк холоне.

Хіба – долонею торкнуся до грудей...
Як виборчий листок вона – прилипне, тепла,
А ніч, а ніч – дванадцята година дня – немов верстат гуде
І тче услід за диском сонця, кинутим на іграх, рештки, що лишились, світла.

8.08.09

***
О, мої небеса в золотих усе літерах!
Так золотих – золотих аж до білого, -
Віщого щастя ви повні, якогось вічного квітня.
Наче самотня любов-одиначка - щаслива як мед і зопріла.

9.08.09

***
1.
Я знаю, що звуки ідуть звідусіль.
Я знаю, що в мене любов і тяга до цих – мов підслуханих звуків.
Я знаю, що врешті вони сплітаються в терновий вінець усі
І за дверми – як міріади зір –
Чутні довгі, протяжні кроки як двері закритих в полоні усесвіту звуків.

Я знаю, їхня троянда для зору, для слуху розпукне вмить
І цвіт її ніжний впаде – хат старих руйнуванням, падінням і їх і їх сволоків.
Букетом звук – вітер – принесений вище щоки, немов до могили, на мить -
Розтане морозивом – в жінки непевних бульваром кроках.

Роки зупиняться, - і хтозна, чи зможуть спинить цим звук?
І руки розкинуться – біла троянда (і хтозна – на свіжому сіні?).
І там же, телескопічною крапкою в всесвіті, порух – лиш порух губ
Востаннє шепоче у вухо – мов кіт прокрадається в ледве прочинені темні сіни.

У сінях – пісні не чути, віддавна мовчать хати –
Свою батьківщину назавше вони залишили – кращі, хоч як перелітні птиці.
Котові – ні, звукові, залишається метр чи два у темряві пройти
Й сполохано кинутись геть, щоб знайти молоко, його глек, навіть сир в кабиці.

В кабиці дитинства для тебе – царя ніби – досі накритий бабусин борщ,
Ікони в кутку у дитинства, криниця, ланцюг із на ньому бичком як Дніпро ревучим, -
І ти засинаєш від звуків – єство твоє хоч-не-хоч
Із ними з’єднавшись, – мов наша земля ти стаєш невразливим і враз неминучим.

2.
...Я знаю – звук звідусюди на мене як мед на муху летить
І знаю: написані значення звуку – вони на мушиних крилах.
Та я не можу ніяк здогадатись, як в світі жить,
Ніяк не можу я двері у небо, на плечі мені надіті, зробити: крила.

9.08.09

***
Я не знаю – навіщо мені потрібні слова.
І не знаю, відки мої рядки.
Тільки всесвіту синя стрічка – невпинна крива,
Та і місяць – повний не в міру, тому він як кіт - гладкий.

І в цім мріянні, що здріботів у ніч дощ
І в цім сіянні – ні, сіянні крапель, якому нема кінця,
Хоч і тихі вони – зрештою стануть немов товщ
І нічну мою буйную голову вкриють неначе корона вінця.

І не знатиму я до кінця – хто.
І не відає серце – пісні навіщ.
І лише акуратно застебнуте моє пальто
Означатиме в ніч дощу повномісячну – вірш.

Бо немає кружала на небі – і з ким розділить хліб? –
До якого руками дотягнутися не встиг.
Тільки серце, яке засинає під клавіш дощу – кліп,
І сльоза, що з’єднається з співом дощу – схлип.

І тоді вона вдарить глухо – коли впаде.
І удар її в землю суху – головою удар в дуб.
Так як пісня ця моя будь-яка – в кращім випадку дивовижне па-де-де,
Що виконує в ніч на майданчику не артист, а дощу труп.

9.08.09

читати