Завантажити

руки от-от в море має упасти.
4.08.09
***
Все закінчилось там, де почалося.
Де пробор у твоєму волоссі.
Де занадто широка нижня і вельми вузька
Верхня губа.

Чорносливом налитим де пада на землю погляд,
Де сережка у темряву вечора мов повертається з поля,
І на шиї закритій мов танк перед штурмом
Де рожевий завис діамант.

Де рука так на кухні швидка, думка
Де ще швидша від неї, де як лев її мізок –
Мій – моментально із печивом хрумка, -
Де немає й ніколи не було берізок.

Та, відрізок пройшовши, зробивши кілька кроків,
Я з Героїв Дніпра героєм дніпра повертаюсь – з твоїх уроків
Не прожитих, спрацьованих поруч з тобою земельних кроків.
Хоч - завжди далеких, що навіть сокіл
Заблудився у небі, губами їй несучи листа.

Все скінчилося там, де воно почалося.
Все, що треба, яскраво як матч збулося.
Навіть те, що зустріть її більш не довелося –
Благодать, знак небес, світло сонця
У осінній день, що навіки пощез із життя моста.
4.08.09
***
Затягнуло небо хмарами, затягнуло.
Мов - щоками – осені мені знов надуло.
Мов вітрами косить неба вирву, -
Сонце встати просить. Вирву

Я його з полону дум потаємних.
До долонь як воду його візьму – чемних.
Поцілунків пригоршню б’ю губами.
Та крізь пальці хмар воно ховається – знов до ями.

Хочу з ним побуть як з дівчиною – на самоті.
Яблуком, проте, надкушеним воно ламається – в синім роті,
І пручається на кручах хмар – стрибне з них, стане вільним.
Потім враз жагучим поцілунком в очі відповість – від самоти довгим і повільним.

І мені захочеться, наче ніч з коханкою, довжить казку
І сидіть на східцях, наче з другом, з ним, і запаску
Розпускать, як армію, вгадувать чи є, де в нього груди, -
Гомоніть про те, що вічно поміж нами щастя є – буде.

А воно плечем схилилося – досі.
А його розпущені промені потворні – косі.
Раптом прогриміло щось в дотеперішнім безголоссі.
Я лишився сам, мов дівчина на призьбі чорній без волосся.

4.08.09

***
Я узнаю тут когось – хтось тут мені дуже милий.
Очиці зизять чи думають зизить зиз.
Рука протягнута – старцем безсилим,
Замість натхнення – в гортані бездонний слиз.

Удариш в груди – немає нічого! - луну почуєш.
Удариш нижче – не казку почуєш – собачий сказ.
Мій друг коньяче, із ким, ну із ким ти сьогодні ночуєш?..
В останній раз

Зустрівши нове століття,
Весь синій з горя – а може, з якої такої нудьги,
Ти сніг удариш – мов пса сапи ногою, -
В снігу розквітне вона ненадовго – краса.

А взавтра встанеш, і чорний, мов тьма кромешня
Читаєш вірша, щоб синя лиця халва
Стіною не стала узимку – щоб чимося стала більшим,
Чи щоб залишилась просто можливість там капать сльозам.

А сліз немає – давно їх, дощів, не було,
А серце крепке, суворе – міцніш ніж дуб,
І ти дубовим вирішуєш ще раз у душу гепнуть –
Слідів удару немає, давно там зяє діра. Ти – труп.

Але – не можна. Допоки не є ти мертвим,
Ніхто не може – не вір, о не вір лікарям,
Ніхто не може поставить діагноз вірний – смерти,
Його, нарешті, не можеш собі ти поставить і сам.

І знов до дуба, кори якого уже не бачиш,
Підходиш кроком – та ні, ти уже повзеш,
І треш так довго кінцями пальців ти те, чим зазвичай бачиш,
І серце раптом протне вже не спогад – а внутрішній ніж.

Ударив лезом – і мимо! – не втрафило косе! –
Рвонув сорочку – на грудях побачив не цівку крови, а дим.
Збагнув: ти далеко, та близькеє серце в тобі – воно, бідне, плаче,
І ти схилившись нежданно заплакав над ним.

І ти востаннє відкидуєш руку відвертим жестом –
І ріже повітря вона літаком, лише чути свист –
Ти стежиш за нею – вона полетіла услід за диском,
Який ти чим бачити слід ти побачив й поглянув вниз.

На дні під ногами розбитої чашки згустилися хмарами брови,
На стелі бездонній осіннього листя - руділа коньяча кров,
В кишені брязчало життя. І валялись забуті в соломі підтяжки.
І я нахилився і пальцями гладити взявся ніжне побите скло...

5.08.09

***
Шовк ночі чорний. Шелестить вагоном,
Метеликом в ліхтар, цикадами і шумом на тополі – в верховітті листя.
Та бачу я вуаль – це місяць у червонім,
Він з кожним обертом на циферблаті – ближчає.

І, з кожним кроком, шелестінням шовку сукні ночі,
Ввижається все більше ранок – дівчина у жовтому намисті,
У горах – бистрий шум ріки, шовковиць на галяві запах – учорашній почерк,
І дівчини у відпочинку ніч зрадливу кроки бистрі.

І я, і ребра – все прибите в що уже не пахнуть клеєм дошки.
І десь далеко Бет-Лехем – Христа дім, хліба.
І магазин старий, і фабрика, і батьківщина - рідний дім, що став музеєм, -
І сум, що заповзає змієм в складках ночі трошки.

6.08.09

***
Блаженна бідність і її блаженний морок.
Блаженні ті, що глибини її торкнулися серця, -
Тепер ті світлом світяться і променіючи подивляться угору,
Блаженних бідних зір граніт спостерігаючи, тертя

Об око унизу моє – давно незавидюще, -
Широкий у лабета смерті крок.
Та спраглі лиш вуста – цілющі,
Не спопеліти тільки їм, торкнувшись грифелю зірок.

А ті, якими йшов, шляхи широкі, де

читати