Завантажити

вічно трива і яку не забути,
Щоб прикинутись позаколійною рінню,
Розірвать понад будь-яким шляхом всі пути.

І всім серцем торкнутися подиху майського меду,
Що розсипаний скрізь, що розтворений досі у простір, -
Мов духмяний нектар це життя – ця надія
На конечну відсутність сивин у волоссі.

21.07.09

***
Не потрібен я нікому.
Ну, скажіть, кому я треба?
Коли ставити не кому,
Але крапку досі треба.

Коли в білому волоссі,
Що з дитинства ще вилося,
Біле сонце пролилося
Досі!

Не потрібен я нікому.
Ну, можливо – на два слова,
Ну, можливо, трохи доцям
Та, хіба, болячці в боці.

21.07.09

***
Ланцюгами своїми шепочучи,
На носочках ходить страх.
Він не хоче дивитися в очі –
Він розтанув в своїх ночах.

На маленькім гвіздочку
На найтоншій очеретинці життя
Мій бамбуковий ослончик -
Скатертина життя.

21.07.09

***
Я в городі прекрасному прокинувся.
Тут церква розцвіла – мов диво-візерунками.
Над нею цілий сад із хмар, закривши тло із зір, розкинувся, -
І око не могло насититись цим трунком.

Йому хотілося гойдатись в сірих квітах саду схованих,
В мереживі з намиста небозводу відпочити.
Відкрити кілька таємниць, у тлі прихованих
Й спочити.

21.07.09

***
Йому дощу хотілося попити трунку ніжного,
Блукать у хмарах волохатих,
Не нинішнього, а горішнього
Бажалось й це бажання більшим було,
Ніж просте бажання: спати!

Воно було сильнішим, ніж хотіння довжитись,
Ніж прагнення тремтіти на тарелі вишні.
Аніж старому – навіть по дощу – нерідним містом
Увостаннє повзати, -
Ніж в губи бойку цілувать святу йому трембіту!

21.07.09

Ісподнє душі

Осика чи груша тремтить – не тремтить,
А симфонію гра найкращу
Про те, що душа болить,
Що в ній невідомі, не звідані є хащі.

Не треба, не треба туди ходить,
Коли навіть є поводир!...
Коли він, святий отець, поправля свій подир
Ніхто, ніхто – ніколи й ніде – не дізнається: що є в душі на споді.

21.07.09

Порох

Начебто небо кругом руде,
Мовби життя, наче порох - самотнє й бліде,
Ніби не було нікого ніде,
Ранок іде.

Він випускає пальців ковзкий карниз:
Все, що дрімало згори униз,
Зразу стає прямовисне - блиск
Вранішніх рис.

Мовби прокинулось – ні ж бо! – повстало все.
Ніч же ласкаво шепоче з своєї криниці – ще
Хоче, тріпоче, пройти хоча б мить вона,
Кликать на каву мене, ’днак - дарма.

Світло розкрилилось повністю, стало день.
Птахи вже іншої цілий блокнот пісень
Висне – можна вхопить - над дахом.
Можна: води напитись навіть з блідої душі, із праху.

22.07.09

Хата

...Ще: до доброго імені треба добрий запах.
І потрібні ліки, коли із душі капать
Почина – тоді кіт покладе свою горду лапу –
Волохатий свій клапоть.

І як лапи сьогодні пухнасте також небо.
Воно біле як білая білка і трохи рябе, як потреба
Проскакати полями конем чи над обривом авто промчаться –
Вже закінчившись, знову початься, -

Відстрілявши – усі в молоко – життя патрони.
Час настане ставати іншим – тронним,
Наче заля царів. І знову, як сніг лапата доля,
В небеса полетівши, опиниться врешті долі, -

І ти будеш, як завше, ізнов не таким, як інші
І писатимеш тихі, цілюші свої, волохаті як кішка вірші,
І не будуть вони за прозу, за долю людськую, гірші –
Просто інші.

Просто стануть ясними чуття, як розвидниться нове небо,
Просто йтимеш і йтимеш дощами життя завжди лиш куди йому треба,
І на катері, станеться, ти раптом злетиш в небуття
Через майже немислиме, майже нечутне води тертя –

Волохате небо, волохате –
Але ти ніколи не вернешся в свою хату.

23.07.09

***
Я хотів, щоби ми могли
Прогулятися гаєм підземним.
Прогулявшись, щоб наші човни пливли
По якимось яругам незнаним таємним

І на денці душі, у самій глибині
Щоби світло палало.
І щоб тепло в човні.
І цього щоб було нам замало.

І хотілося світло дарить
Всім зустрічним на кожному кроці
І у кого коли щось болить.
І виймати гаєву колоди, сховалась що в оці.

23.07.09

Червоний когут

...І у кого загас ліхтар –
Щоб налити оливи,
У душі якщо в брата пожар -
Струмувати щоб зливи.

І якщо ти слова забув,
Що хворобу лікують,
Щоб узяв ти курку рябу
Чи когута, якого на тому кінці почують.

Й заспівав щоб червоний когут
Одне слово лише: - Бадьорися!
І тоді ти б залишив глухий свій кут
І з надією помолився.

23.07.09

***
Як хотів я, щоб всі могли
Прогулятися гаєм спокути
І, розправивши крила немов орли,
Вищі стали, щоб Господа близько чути!..

23.07.09

Бронзовий вік

Мені подобається та твоя засмагла бронза,
Не названий іще ніким і мій проте цей 21-й вік!
Твій заклик до Христа – у ці останні дні – повсюдний поступ харизмата-ксьондза
Й такі невимовно кохані, заціловані мов плечі, коси рік,

В яких знайшов своє пристанище не знаний майж Гриценко,
В яких не раз я тамував, вглядаючись, очей жагу,
Волосся-плечі віку рік, що стисли жадібно мене, немов обценьки
Й кладуться спати в все ще, у правічно вечоріючу траву,

Яка на ранок мов щитами відіб’ється сонцем в росах,
Яку донині

читати