Завантажити

Іллі?

Ні, день сьогодні схожий на минулі днини –
Так само тепло, як щоліта, трохи вітру в солод спеки, не змінився крок.
Але криштально виметена так блакить, небес драбина,
І колісницею по ній спускається пророк.

І серце повне миру радісно немов заб’ється,
Шал душ такий святий немов свіча горить -
Що – правда, правда – я дихну і тисяча людей сьогодні засміється,
І плащ візьму в пророка, й дух з’єднається із ним навіки вмить.

І витягну тоді, немов вікно, із ока власну скалку,
І поцілую виноград, і радісно співаючи із сучкою версту пройду,
Бинтами з цегли я зв’яжу поранену душі мою скакалку
Й сталевий віри і дворучний меч любови знов до рук возьму.

2.08.09

Орфей

...І я стаю кимось.
Кимось, кого я не знаю.
Я працюю над чимось
І згораю, згораю, згораю.

Ми світами нестимемсь.
І я їх безнадійно кохаю.
І рукою тримаю надійно.
І любов, невловимо безмірну, гортаю.

І як книгу читаю
Я нетліючу кригу крику.
Неймовірно! Вкривалом сповзаю
Не на жінку – на поезію, ні – на мертву свою, на мою Евридику.

2.08.09

***
Перелітні птахи мене занесли
Під крило до моєї мами.
Згадую: стелиться мить -
Раптом, і все димами.

І в розквітлий, серпанковий день
Я побачу іще раз найкращу казку, -
Вечорова тінь ніяк не йде,
У твою все ховається водолазку.

Переливами срібних невидимих простору струн
Звідусюди пливе – не вода – розливається спрага.
І людини засолений стовп – бурун
В морі вічності стигне, зрадливого вечора димом виходить спрага.

І коли хтось побачить білявий серп,
Що вривається в темряву фугою, криголамом,
Ти збагни: це вчорашній місяць в вчорашній серпень дими ті несе, -
І мене поверта у дитинство, під крило до навіки моєї, довіку красивої мами.

2.08.09

***
Я не знав ніколи усмішки такої,
Як ота твоя, коли ти серед хвої -
На дивані, в кофті в’язаній, на пледі,
Вдовольняючись суцільним майже нежіночим щастя ледарством.

І ніколи я не знав скорботи гіршої,
Ніж твоя у Філадельфія – глава убік нахилена,
Темрява іззаду мов фантом – мара між дверцями,
І припухлі очі іудейські – мвоби очі змилені.

Ти у юності моєї вплелася далі теплотою ясел,
Ти злилася ізі мною. І дзвінками телефонними
Лине неповторна наша дружби ясність -
Голосів побляклі стрічки звідти грамофонні.

І я розумію: проминає Київ
89-го, і опадає з тіла струпами,
Та у душі моїй таку глибоку яму виїв
Він – і там лягає вічність звуками,

Що уже ніколи наче спогад не долинуть в сьогоденні –
Лиш на часу стрічці житиме він, стертий,
Погляд твій в мій бік і погляд мій блаженний
Прямо у твій усміх, що сильніш тримає путів смерти.

3.08.09

Ковток повітря

Не рана, а тепла зоренька
Інову над світом встає.
Я знову прокинувсь, заморений,
Й поглянув в обличчя твоє.

По ньому мов воском капає
І в ньому співа хорал –
Тримати міцними лапами,
Не випустить з серця дзеркал

Крихких наче сніг і танучих
І висхлих мов море сліз,
Востаннє своїм помаранчем
Святе це і чисте лягає у свій барліг.

Лапатих білявих просиней
Розкішних як хлібний дар –
І так не далеко до осени
І – теплий такий ще жар! –

Ще жар цей руками розсипати
Підкинуть, утримати цілий день,
Щоб грітися потім блакитями
І ротом як риба квапливо хапати світло бліде.

І круглим спливти потопельником
(У ліктях – нещастя, чимало зим)
Синіючим світлом пастельним
Лягти поміж небом тим самим – блідим.

І стріне воно на своєму ранчі
І ще раз кривавим торнадо в лице дихне,
І сплеснге руками мов мама той вибух – той сік в помаранчі –
І, келих по вінця наповнений, небо тебе ковтне.

4.08.09

***
Зимно, зимно так,
Хоч іще середина літа,
Хоч учора, здається, ще цвів будяк,
Фіолетові зорі його тепер не зустріти.

Лиш простягає руки свої в тепер
Благодатне тепле нове сьогодні,
Хоч попід ранок ранок самий сорочку роздер
І неба пальці тому такі тепер холодні.

І в тепліючу блакить
Сталевої, синьої з жовтим долоні
Сходить зоря – українська мить
Чергове сьогодні.

І скоро піде череда –
Попід хатами збереться вона неквапом.
Остання спека літа, самотня й руда,
Пірнувши в серце саме помаранчевим своїм соковитим гаком.

І ти востаннє – вперше немов проведеш
В сіни осені зелень набухлу як хмари – літо
І українкою, що привела вже на випас корову, тчеш
Нитку долі – і під пальцями дівчиною вони продовжують тремтіти.

А ти візьми і подовж
Неможливо довгий можливо короткий ранок, -
Запікається серця корж
І, духмяний, сонцем ляга на ганок.

І тоді усмішка щаслива повзе –
Як пирію її, як циган колись - повно попід хатами.
І розвиднилось щастям все. І був день, і настав ранок...

4.08.09

***
Інні Козловій
Просто: ранок настав
І поплив попід хмарами,
Просто – я не писав тобі листа,
Хоча ним безперервно марив, -

І не знав, я ніколи не знав –
Чи жива? І куди завела доля?
Трьома стами верстами чи ста
Ближча? Чи така ж – усесвітньо зморена?

Й – чи старечо човга чолом сивина,
І чи змушує фарбу густо класти?
І чи повний келих, чи недопитий – життя, вина –
Із твоєї

читати