Завантажити

1. Не варто повністю відкидати ідею євроатлантичної інтеграції України, оскільки вона є основою нинішнього офіційного зовнішньополітичного курсу держави. Доцільніше доводити, що ЩЕ НЕ НАСТАВ ЧАС вступати в НАТО, ЗАРАЗ УКРАЇНІ НЕОБХІДНО БУДУВАТИ АРМІЮ Й ДБАТИ ПРО БЕЗПЕКУ ДЛЯ СЕБЕ ЯК ДЛЯПОЗАБЛОКОВОЇ ДЕРЖАВИ. Тоді у майбутньому в державі, що розвиває взаємовигідне співробітництво з країнами Північноатлантичного альянсу, і з Російською Федерацією, вибір буде зрозуміліший. Тобто не треба стукати у двері НАТО в ролі слабкого прохача, а якщо й реалізувати цю ідею, то НА ПРАВАХ РІВНОГО.
2. Сьогодні говорити про вступ до НАТО ПРОСТО НЕРЕАЛЬНО, бо НАРОД НЕ БАЖАЄ ЦЬОГО. Тільки п’ята частина населення України готова до приєднання України до НАТО й повного членства у військово-політичному блоці. Якщо ми говоримо про розвиток демократії в Україні, то хіба не буде злочином проти українського народу й проти самої ідеї демократії силою заганяти його в натовське ярмо? І якщо є потреба перевірити бажання народу, можна провести ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ РЕФЕРЕНДУМ. Тоді все стане на свої місця, а ідея вступу в НАТО відімре. Адже саме Україна розглядається як форпост НАТО, бастіон, що повинен буде виконувати функцію заслону Північноатлантичного альянсу зі сходу й південного сходу. Дивно, що нам пропонують будувати оборону проти наших економічних партнерів – адже Україна має найбільші торговельні обороти зовсім не з державами НАТО, а з Росією. Якщо на Заході Україну не чекають, то її продукція й технології мають попит у Росії, Білорусі, Туркменістані, Казахстані, Ірані, Пакистані, Китаї».
Після прочитання Олексій Сергійович теж задоволено відкинувся назад, на хвилину втупившись зором кудись удалину, у чорноту ночі. Він мовчав, мовчала й Аліна Костянтинівна, імовірно, очікуючи оцінки її здібностей як талановитого політтехнолога. Сподівалась почути слова про її неймовірне політичне чуття й знання свого шефа, може, ще що-небудь гарне. Та в цей момент Олексія Сергійовича охопила несподівана думка: як дивно, що на майбутнє цілої України зараз намагаються впливати двоє випадкових людей – офіцер російської спецслужби, волею долі українець, якого досить спритно використовує система, і жінка, що не розібралася навіть у своїй родинній ситуації. І таких дрібних груп по Україні десятки. А може, сотні. Чи мають вони моральне право перекроювати цю державу під себе, для власної вигоди? Байдуже. Історію завжди творять конкретні люди. І він, зрештою, гордий особистою причетністю до цього.
Можливо, Аліна Костянтинівна вловила небажання розкидатись компліментами в очах співрозмовника. Чи просто втомилася. Тільки раптом запропонувала випити за першу спільно розпочату справу.
– Аліно, адже й ти, і я за кермом, – зчудувавшись, Олексій Сергійович намагався слабко протестувати.
Вона ж артистично поклала свою витончену руку на його зап’ястя й упевнено мовила:
– Тут можна – ми ж у Києві, а не в Москві. Тут ми господарі. Якщо треба буде, мій шеф всю столичну ДАІ вишикує на Хрещатику...
Артеменка обпалив її дотик, наче в тім місці на його шкірі загасили сигарету. Мимоволі кинув короткий погляд на її руку: тепер лак на її гостро заточених нігтях здавався більш яскравим, з виразним перламутровим відтінком. Вона й сама була хамелеоном, як і її лак. Постійно маскується під місцевість. Манлива, і відразлива одночасно – вперше Олексій Сергійович уловлював такий феномен у жінках. За зовнішньою слабкістю ховалося підступництво. Як же їй подобалося належати до клану сильних! Це, мабуть, компенсувало їй нездійсненні бажання. Олексій Сергійович мало не оторопів, коли вона замовила собі добрячу порцію текіли, популярної в середовищі київської богеми. Собі замовив сухого вина, половину якого залишив у келиху.
– Що ж, завтра о восьмій ранку ти в нас – Іван Олексійович приїжджає рано, і з досвіду знаю, що це найкращий час для аудієнції.
Цю фразу вона недбало кинула йому на прощання. Напевно, так прощається левиця, йдучи на полювання. Легко торкнулося щокою його вилиці, що почала заростати вечірньою щетиною. Коли жінка виконала цей сумнівний жест – симбіоз ніжності й дружньої фамільярності, – а потім, сівши у свій швидкісний БМВ, рвучко рушила, в Олексія Сергійовича несподівано защеміло серце від почуття неясної провини за її рване, як жмутки паперу, життя.
Він раптом згадав, як колись у дитинстві він з жалості притяг додому маленьке, сліпе на одне око кошеня. Батько подивився на нього скоса, але промовчав. Мати ж не заперечувала, коли він улаштував звіряткові примітивне житло в коморі. Весь наступний день не відходив від кошеняти, а воно тяглося до нього щосили, начеб до єдиної опори в цьому світі, перед яким відчувало невимовний страх. Покалічена істота викликала в нього пекучу суміш щирого жалю й невротичного марнославства рятівника. Ще через день любов до кошеняти почала холонути, у самої ж тварини, навпаки, виросла до фантастичних форм, перетворившись у набридливий фанатизм. І вже до вечора третього дня малий Олесь твердо вирішив позбутися

читати