Завантажити

нав’язливого, неприємно настирливого друга. Але тут уже втрутилася мама, сказавши слова, що закарбувалися в пам’яті на все життя: «Запам’ятай, Олесю, ми завжди відповідатимемо за тих, кого приручили». Мама допомогла йому прилаштувати кошеня на шкільному дворі неподалік, де жила якась котяча сімейка. Але історію зі сліпим кошеням він не забув.
Статечно сідаючи в машину, Олексій Сергійович кинув прощальний погляд на Дніпро – чорна вода, що покрилася під нічним вітерцем дрібними брижами, виблискувала у місячному світлі, пливучи спокійно і гордо. От вона, вікова божественна сила, нерозгадана й невпинна! І велична нічна тиша здалася йому глузуванням над тим дріб’язковим абсурдом, яким були зайняті вони, люди.
3
Зранку, як завжди буває, сприйняття світу повністю змінилося; довелося повертатися до вічної суєти з її, квапливістю й штовханою.
Перед дев’ятою ранку в приймальні Івана Олексійовича вже сиділо кілька солідних чоловіків у дорогих костюмах. Вони скидалися на настовбурчених птахів, а скульптурно пихаті обличчя й пухкі папки в руках додавали їм небаченої важності. Якщо вони вирішують долі світу, то їм, певно, дозволено залишатися такими гордовитими. Але незворушна й пластична зранку Аліна Костянтинівна, що переміщалася в коридорах влади плавною ходою примадонни, швидко переконала його, що поважні чоловіки в приймальні – лише необхідна для спільної справи декорація. Вона мала в приймальні незаперечний пріоритет. Тому ввійшли вони негайно після того, як з кабінету в темпі спринтера вискочив маленького зросту чоловічок з усім набором недоліків старіючого керівника – гладкий, лисий, з пітним, одутлим, почервонілим від неприємної ранкової розмови обличчям. Аліна Костянтинівна вручила Артеменкові сіру папку з роздрукованим примірником уже оформленої вчорашньої праці. На її доглянуте лице була акуратно почіплена рекламна посмішка.
Коли вони опинилися в просторому кабінеті, назустріч з-за великого стола до них вийшов жвавий, жилавий чоловік з коротким, хвилястим, наполовину сивим, зачесаним назад волоссями й твердим упевненим поглядом, у якому Олексій Сергійович прочитав непідробну завзятість. Таке йому доводилось бачити в очах вестернових ковбоїв, що об’їжджають тільки що виловлених мустангів. Одягнений «Енергетик» був, на перший погляд, без особливого лиску, але все на ньому було настільки пригнане, прилизане й бездоганне, що в Олексія Сергійовича виникла асоціація з князем, якого вранці чоловік шість одягають, взувають, зачісують, пригладжують. Ну не може людина сама так вирядитися, щоб ні зморщечки на одязі, ні зайвої складочки! Вже сам зовнішній вигляд цієї людини розвіював сумнів у тім, що тут працюють професіонали – ремісникам поруч з таким керівником не місце. Одне слово, це був майстерно огранений діамант, але блиск його приховувався від спостерігача, як у справжніх аристократів. В Артеменка виникла несподівана симпатія до цієї людини.
Але найбільше вразило те, що вся зустріч тривала не більше п’яти хвилин. Розмову почала Аліна Костянтинівна.
– Іване Олексійовичу, в папці – підготовлені нами тези виступу з приводу майбутніх військових навчань НАТО «Сі Бриз».
При цих словах він розкрив папку й швидко пробіг очима кілька перших рядків, потім мовив спокійним, чітким і сухим басом, дивлячись їй прямо в очі:
– Добре, я перегляну це в машині, якщо виникнуть запитання, наберу вас. Що ще?
– Наступне питання – публікації в російських ЗМІ. Вони будуть координуватися із заявою на українському телебаченні. Інтерв’ю з вами, авторський матеріал і кілька інформаційних повідомлень для агентств. Організує це наш колега з московського фонду, – і Аліна Костянтинівна ледь помітним жестом вказала на Олексія Сергійовича. Сам він підтвердив сказане легким кивком голови.
– У цій папці, – Аліна Костянтинівна підвелася зі стільця й передала патронові другу папку, точнісінько таку ж, як і перша, – орієнтовний бюджет заходів і попередні дати публікацій. Вони повинні появитися напередодні вашого візиту в Москву.
«Енергетик» з уважним прищуром подивився на цифри й дати, заглянув у якусь іншу папку, ймовірно, звіряючи числа з іншими, уже запланованими заходами, і нарешті звернув погляд до відвідувачів. Олексій Сергійович знав, що там подано досить круглі суми з явним перевищенням реальних гонорарів тих, хто візьметься за підготовку й публікацію матеріалів. Але на вольовому обличчі Івана Олексійовича не здригнувся жоден мускул. Він мовчки взяв зі стола паркер, і золоте перо розмашисто, зі скрипом пройшлося по відбитих принтером цифрах.
– Зайдете до Олега Семеновича, він забезпечить фінансово, – і з цими словами повернув папку зі своїм розкішним підписом Аліні Костянтинівні.
Вона знову підвелася, щоб забрати папку, покладену на край стола, і Олексій Сергійович, ковзнувши поглядом по її аж ніяк не величній у цей момент позі, тільки непомітно посміхнувся. От так собачкам хрустять кісточки! Бачили б її ті, хто з автобусних зупинок дивиться на гордовиту королеву, що мчить київськими вулицями у

читати