Завантажити

великих суспільно-політичних виданнях Росії. Нарешті, по-третє (і в цьому, за словами Трегубової, особливо був зацікавлений «Енергетик»), Олексій Сергійович повинен спробувати організувати йому неформальну зустріч на високому рівні з уповноваженими представниками Кремля. Олексій Сергійович чманів від щастя, бо таким чином зростав до небес рівень його особистої участі в справі. Правда, Артеменко не був обізнаний з деталями вже кількарічного взаємного інтересу Кремля й цього досить впливового політика. Не знав він і того, що саме цей урівноважений, хваткий і досить цинічний представник нової хвилі українського істеблішменту нерідко ставав унікальним перемовником, здатним улагодити певні складності на тернистому шляху взаємин Росії Путіна й України Кучми. Але ситуація істотно змінилася, коли Росія Путіна зштовхнулася з Україною Ющенка. Із взаємної ворожості президентів виникла упередженість і нетерпимість на якомусь генетичному рівні, між ними непомітно виросла непереборна стіна. Внаслідок цього на якомусь історичному відрізку часу, принаймні на період, відведений президентурі Віктора Ющенка, очевидна симпатія російської верхівки до «Енергетика» різко зменшила його шанси в самій Україні І тому в Росії дедалі більше намагалися перевести контакти з цим політиком у неформальний, максимально закамуфльований формат. Зрозуміло, йшлося не про якесь банальне вербування, а про стратегічну підтримку людини, що має тверезі погляди на взаємини двох держав і на розподіл ролей між цими державами на міжнародній арені. Природно, на користь Росії-імперії. Політика, що уже побував в українському уряді міністром, багато закулісних режисерів бачили навіть успішним і лояльним до Росії українським прем’єром. А чому б і ні? «Енергетик» щиро не любив НАТО й взагалі все західне, цілком правдоподібно готовий був і Москву приймати, у тому числі у вигляді директив, настійних рекомендацій та імперського заступництва. При цьому він був діловитий, підтягнутий, рішучий, твердий у всіх інших принципах, тверезий і прагматичний. За всіма характеристиками він дуже добре уписувався в співтовариство лицарів, посвячених у таємниці імперського двору. І лише інтуїтивно розуміючи це, Олексій Сергійович подумки вже виношував карколомні плани важких рапортів своєму начальству щодо претендента на роль героя сучасних паркетних битв.
Перед ключовою зустріччю з «Енергетиком» Олексієві Сергійовичу довелося провести тягучий, як гаряча смола, вечір з партнеркою в травневих сутінках затишного київського ресторанчика «Муракамі», оформленого у вигляді екзотичного пароплава на березі Дніпра. Перед поїздкою в «Муракамі» він кілька годин длубався у складному військово- політичному трактаті «Чому Україні не варто інтегруватися в НАТО» і, обливаючись потім, сумлінно накатав три з половиною аркуша щільного тексту. До закінчення химерної казки полковник Артеменко був настільки задоволений собою, що міг би зрівняти себе із самим Нікколо Мак’явеллі. Принаймні, був упевнений, що не дістане догану за свою працю. Як було домовлено, він надіслав текст Аліні Костянтинівні електронною поштою. Потім, за вишуканою вечерею, вони мали разом довести текст до легкостравного для державного подіуму стану. Звичайно, це був задум вимогливої Аліни Костянтинівни, що всякій, навіть незначній справі намагалася надати театральності.
Пробившись на набережну крізь вечірній столичний затор й досягши нарешті закладу для аматорів екзотичної їжі, – претензійна Алина Костянтинівна відмовлялася споживати що-небудь, крім хробакоподібних водоростей, – Олексій Сергійович знайшов її в домовленому, інтимно відгородженому місці уткнутою у портативний комп’ютер. Періодично вона відхилялася від чарівного помічника, віртуозно виловлювала паличками свою вигадливу, добуту з морського дна їжу й знову зникала в безжиттєвих глибинах буквеного моря. Тільки-но він появився, вона недбало кивнула, як давньому знайомому, запрошуючи сісти поруч. При цьому невимушено поправила волосся, відкривши зап’ястя з тонким кільцем дорогого браслета. Олексій Сергійович зчудовано подумав: «Ого!». Його швидкий погляд не оминув ніжно-білої смужки шкіри на її руці і гордовито піднятого носика, але він розцінив цей жест як мимовільний вияв жіночого нарцисизму. Таке самозамилування, часто притаманне зовні успішним і внутрішньо невдоленим самотнім дамам. Він приземлився й замовив напрочуд швидко виниклій перед столиком дівчині в уніформі зелений чай з жасмином. Розправивши плечі, хотів було вже зайнятися текстом, як Аліна Костянтинівна випурхнула з віртуального простору:
– Настійно рекомендую спробувати тутешні роли, ось цей набір, – вона тицьнула доглянутим пальчиком з блідо-лаковим нігтиком у розкрите меню, – це єдине, що тут готують майже бездоганно. Ну майже, як у Москві.
Остання фраза призначалася, мабуть, офіціантці. Та, однак, не стягнула з лиця ввічливої маски. Вона продовжувала демонструвати показну покірність, незворушно застигши над столиком.
– Після такої командирської рекомендації вибору в мене нема, –

читати