Завантажити

Моїй коханiй дружинi Оленi
ПРИСВЯЧУЮ

1
Загалом цікаво, що наприкінці ХХIII сторiччя, після двохсотп'ятдесятилiтньої перерви, у людства знову прокинулось бажання влаштувати страту. Та ще й не просту, а публічну. Й до всього того — масову. Щоправда, i привід аж надто підходящий. Тисяча сто одинадцять зрадників — це аж нiяк не жарт! Стратять, правда, всього тисячу сто десять, бо мене помилували. Єдиного.
І все ж я гадаю, що Христос проллє сьогодні криваві сльози. Так, так, накоять нині справ його любі «овечки»! Спочатку засудили, тепер — вб'ють… Тобто, не вони вб'ють, звичайно. Ще б пак, хто схоче брати гріх на душу після того, як 2069 року розібрали на запчастини останній електричний стілець! Тепер, звiсно, довелося знову зібрати з десяток. Так вирішила Об'єднана рада церков, проконсультувавшись із Моралізатором. Саму ж страту виконає комп'ютер за наперед складеною програмою. Ясна річ, Моралізатор дійшов висновку, що програмування комп'ютера-ката — це не гріх. А самому комп'ютерові, що вбиває за цією програмою, не треба йти до священника на сповідь. Отже, «морально всі чисті». Чудово…
Знову ця жінка! Я майже не бачу її, лиш до болю знайомі очі промайнули на тлі пістрявої мішанини з десятків тисяч облич. Але я точно знаю, що то її очі. Я не сплутаю їх ні з якими іншими, в них назавжди причаївся біль непоправної втрати.
— «Ти!.. Ти!.. Покидьок! Ти вбив усіх моїх!..»
Конвоїри — дужi хлопці, відбірні важкоатлети з Легіону. Зараз вони насилу, але все ж утримують натовп бажаючих глянути на головного агента, на того єдиного, кому повернули право дихати, їсти, пити… Коротше кажучи, існувати після сьогоднішнього полудня. Тоді ж, перед Верховним судом, жінка якось прорвалась крізь їхнє кільце і, встромивши мені в плече тупий кухонний ніж, заходилася дряпатися й кусатися, наче дика очеретова кішка. Шрами на обличчі i плечі ще й досі болять, особливо перед дощем.
І все ж найстрашнішим були її очі… Погляд, що вбиває…
Ясна річ, я багато читав про те, що «очі людські є дзеркалом душі», але якось не надавав значення «дзеркалам», не вмів вдивлятися в них і читати в їхній глибині. Мабуть, єдиний виняток — моя Паола. От у неї я закохався саме через очі. Не можна сказати, що погляд її був лагідним, як у янгола (що дехто вважає ідеалом людської краси й досконалості). Швидше навпаки: він був жорстким. І вії явно підкачали, тому що були коротенькими й рідкими. Паола завжди комплексувала через вії і користувалася накладними. Та коли вона дивилася на мене, ставало так хороше… І погляд її втрачав жорсткість, а в світло-карих райдужних плямах починали витанцьовувати золотаві іскорки… Не можу пояснити, що це було. Мабуть, любов… Бог знає. А я від усього втомився. Дуже втомився. Надзвичайно. І нічого вже не знаю…
Але після того, як мене захопили дарки, я спізнав справжню ціну погляду. Недарма ж бо інопланетян нарекли саме так1. Варто було глянути їм в очі — й на душі ставало так темно, незатишно й моторошно, що хоч у зашморг лізь, аби швидше піти з цього світу. В цьому, власне, й полягала проблема для дарків. Вони гуманоїди, більше того — у всьому нормальні люди. Не сині спрути зі щупальцями, не мізки-океани, не миршаві потвори — звичайнісінькі люди. У всьому. Крім очей.
Зазирнеш даркові в очі й одразу збагнеш: це не людина. І не допомагають ні контактні лінзи, ані пересадка органів. Я гадаю, у даркiв чорнота оповила психіку. Цього не замаскуєш ніяк.
І от проблема: якщо дарки хочуть завоювати нас, потрібна точна інформація про людство. Себто, необхідна агентура. А як агенту причаїтись з-помiж людей, якщо його елементарно по очах упізнати можна?!
От тому й захопили вони нас — тисячу сто одинадцять чоловiкiв. Тобто, власне, захопили набагато більше, просто не всі погодилися працювати на них. Ціна була жахливою. Ой ле-ле, жахливою!..
…Коли вибухає космічний корабель, це зовсім не означає, що в ньому всі гинуть. Тим паче, коли йдеться про великі вантажні чи пасажирські судна. Автоматичні перегородки можуть спрацювати, і тоді в окремих відсіках зруйнованого корабля опиняються живцем замуровані люди. І жити їм доти, поки не скінчиться щось одне: повітря, їжа чи вода. Швидше за все вичерпуються резерви повітря. Але то лиш загальне правило, з якого бувають винятки. Якщо пощастить не задихнутися в такому уламкові корабля, якщо не вмреш від голоду й спраги, тебе навіть врятувати можуть. Усе залежить від того, скільки доведеться чекати. Втім, дарки й не чекали. Після атаки вони відшукували уламки з живими людьми, брали їх у полон і пропонували стати секретними агентами. В противному разі — уранові копальні чи ще щось гірше… Жінок вони взагалі не вербували. Одружитися з ними вони не могли: генетична несумісність. Зате з чоловіками вели довгі бесіди…
…Мій дарк «обробляв» мене вже третій день. Я не знаю, чого він так причепився до мене. Кандидатам в агенти пропонували серйозні тести. Я відмовлявся вже двічі. Але мій дарк був таким же впертим, як і я. Ми обидва не хотіли здаватися. Ні він, ні я.
І лише

читати