Завантажити

впав на ліжко й почав молити Бога про диво. Тільки воно могло врятувати Паолу й дітей. Без сумніву, про напад дарків на вантажний корабель, що віз мене, стало відомо того ж дня, і я молив Всевишнього, аби вони злякалися і здали б квитки. Аж раптом зрозумів, що аргументів за політ рівно вдвічі більше! По-перше, дарки звичайно не повторювали подібних операцій в одному й тому ж секторі через такий короткий проміжок часу: їхнi кораблі поступалися нашим, тому дарки намагалися не з'являтись там, де на них могли чекати. По-друге, Паола злякалася за мене й напевне захоче розібратися на місці, тобто полетить обов'язково. А з нею діти…
Не можу описати ступiнь відчаю, коли я усвідомив усе це! Тоді я почав молитися вже невідомо про що: щоб зараз же, цієї ж миті в моїй «м'якій» в'язниці виник такий собi книжковий Венслав Кручек з пігулкою… ну, хоча б ціанистого калію, аби я міг отруїтися! Чи щоб таблетка виявилася фантастичною пігулкою невидимості, і дарки… не знайшли б мене! Щоб усе тут негайно вибухнуло. Щоб усі ми провалилися в Тартарари…
Ясна річ, все залишилося, як і було до того. Ніякий супергерой не з'явився. І тут Сплінтова думка виявилася слушною: чудодійні пігулки існують лише в книжках, а не в життi…
Тоді я зрозумів, що взагалі роблю все навпаки. І на мене вилилася хвиля найбільшого каяття! Адже нинішнє пекло почалося саме з того, що я уявив себе Христом, забувши, що ні в якому разі не є Сином Божим, що я тiльки жалюгідне людисько з маленької літери. Христос міг спокійно випити чашу гіркоти й померти за інших — а я не можу… тому що на відміну від Ісуса в мене дружина й діти! Це моє надуразливе місце, яке я сам же собі й створив! На відміну від розумного Христа.
От за свою безмірну гордість я й покараний. Я не був досконалим, але взявся грати таку роль, причому не на підмостках сцени й не перед об'єктивом камери, а в житті! Куди мені було рятувати людство, коли й своїх страждань забагато, і власну сім'ю врятувати я вже не в змозі…
Отже, поступово я впав у стан глибокої прострації. Я знав лише, що неодмінно не виконаю доручення дарка. Чи то не зумію поцілити (я їм не стрілець і не військовий пілот!), чи то у наш корабель влучать винищувачі охорони, чи то мої якимось дивом все-таки не потраплять на лайнер, чи то замість «Ґолден Глорії» полетить звичайнісінька «болванка», порожня ракета без жодної людини, iз самими роботами або навiть без них… Отже, щось все-таки має статися.
За кілька годин дарки повернулися. Я абсолютно не відреагував на їхню появу, з приводу чого мій дарк сказав:
— Воно й справді сумно бачити, на яке жалюгідне й огидне створіння перетворює людину філософія богошанування й неможливості вбивства. Бадьоріше, Деміне! Адже не вас збираються вбити.
Він був абсолютно правий. Я справді став схожим на безвільну медузу. Руки, ноги, голова у мене желейно тремтіли, я досить-таки погано міркував. Дарки змушені були підхопити мене під лікті, тому що сам я не міг зробити жодного кроку. Мене тягнули кудись, потім везли і знову тягли…
Навіть не знаю, як опинився в пілотському кріслі. Виявилося, ми давно вже летимо гіперпросторовим коридором, а мій дарк сидить поруч зі мною й тихенько так шепелявить:
— …найменша спроба непокори, Деміне, і я відстрелю вам голову. Чи зрозуміли ви нарешті? Відстрелю макітру, так це у вас зветься?
Я злегка повернув голову й побачив біля своєї скроні дуло невеликого променемета. У відповідь на мій порух дарк узяв мене за підборіддя, трохи нетерпляче повернув мою голову назад й статечно мовив:
— Не сiпайтеся, дивіться поперед себе. Ну що за ідіот! Інші на вашому місці реагували набагато спокійніше. І зізнаюсь щиро, я не розумію психоаналітиків, які порекомендували призначити вас главою резидентури. Проте у психоаналітиків свої підстави, не мені їх критикувати, — тут дарк прошипів щось нерозбірливе. Очевидно, на своїй рідній говірці.
— Мені байдуже,— мовив я похмуро. — Я зроблю, що накажете.
Не знаю, як спромігся видавити з себе таке. Насправді ж мені хотілося збунтуватися, зірвати промеиемет, що дивився мені у скроню, спалити все вщент, всіх пошматувати й застрелитись самому… I однак я продовжував безвільно й апатично сидіти в кріслі.
А втім, перші слова, вимовлені мною після тривалого мовчання, справили на дарка приємне враження. Він полегшено зітхнув і сказав:
— А ви міцніші, ніж здаєтесь на перший погляд. Уже й заговорили, й задихали вільніше… Нічого, Деміне, це вперше вбити страшно. Правда, страшно. Потім легше. По собі знаю. Але я бачу, психологи не помилилися. Тримайтеся бадьоріше, на вас чекає блискуче майбутнє!
Тут я найбезглуздішим чином зареготав, але зовсім не тому, що повірив обіцянкам дарка. І не тому, що не вірив у них iз самого початку. Просто мені спали на думку одразу дві речі: по-перше, дарки навмисне влаштували так, щоб головний агент, тобто я, спробував убити свою сім'ю (хоча звідки їм знати, що моя родина полетить саме на «Ґолден Глорії»?..); і, по-друге, що ні Паоли, ні дітей на лайнері нема. Я точно знав, що

читати