Завантажити

а його старенькі батьки просто ридали! Він у них був єдиним сином. Я не витримав і попрохав, щоб мене стратили бодай замість нього.
«Злочин індивідуальний. Звіт перед Господом кожна людина також несе індивідуально. Отже, страта когось замість іншого є безглуздям».
Такою була рекомендація непоступливого Моралізатора.
Господи! Боже мій! Отець, Син і Дух Святий! Та що ж це діється?! Навіщо нам Моралізатор, про яку взагалі мораль, про яку справедливість може йти мова, якщо внаслідок війни люди знову почали вбивати й зараз продовжують робити це?! Отже, в результаті двісті п'ятдесят безкровних років минули для людства даремно, і невідомо, в які ще безодні дрімучих інстинктів ми поринаємо, в яке трясовiння провалюємося… Схаменiться, люди!!!
Чому після зачитування вироку метроном відлічує останню хвилину життя засуджених: навіщо ці додаткові тортури?..
От і край! Впали складані лави, і ціла тисяча затанцювала в повітрі в жахливому танку смерті. Навіщо?! Чому?! Який же це Моралізатор, наскільки моральний той комп'ютер зi своєю клятою програмою милосердя, складеною за Божественими бiблiйними законами, якщо вiн безжально засудив людей до найтяжчого виду страти — до повішення?!
Ах, піклування про глядачів… Ах, забагато крові буде, якщо всiм засудженим, рядовим i командирам відтяти голови і дуже нестерпний сморід, коли їх палити тим чи іншим способом… Але ж удавленi помирають не одразу, а як мінімум протягом хвилини чи навіть по кілька хвилин.
А втiм, яка рiзниця, сотню осiб ти вбив чи десять тисяч. Ти є вбивцею, та й годi! Вiдтак на шибеницi чи на гiльйотинi, проте однаково треба спокутувати грiх зради — отже, потрiбно вмерти.
Ну, нарештi! Останнiй припинив сiпатися… Як, знов хвилинний вiдлiк?! Та ось сяйнувши на слiпучому сонцi, зi свистом падають ножi ста гiльйотин, i сто вiдтятих голiв «десятникiв» летять до кошикiв.
На захiднiй трибунi хтось леметує. Мабуть, дружина, яка тiльки-но зробилася удовицею.
Нова хвилина вiдлiку — i я вже не можу бачити, як вiд розрядiв п'ятдесятикiловольтного струму карлючаться та обвуглюються тiла десяти «сотникiв». Дiйсно, якби так страчували рядових агентiв, було б забагато горiлого. Тiльки от цiкаве питання: либонь, краще було б взагалi нiкого не страчувати?..
Краще мені було б сидіти навпроти, з північного боку. Сонце сліпило би очі, і я не зміг би взагалі нічого розгледiти… Чи це також частина покарання життям, винайденого невтомним Моралізатором? Я не відводжу погляду від порожнього крісла, над яким нависає консоль з невеликим плазмогенератором.
Тому що в тім кріслі за всіма правилами повинен був сидіти —
я сам!
Останній раз процокала хвилина відліку, по тому миттєво сяйнув сліпучий спалах — і порожнє чорне крісло зникає, перетворюється на порох.
Ось так повинен був безслідно зникнути, розвіятись у попіл і пил головний колабораціоніст, який, на жаль, залишився жити.
До речі, чому надморальний Моралізатор не порекомендував зовсім відмінити спалення порожнього крісла? Це ж чиста символіка. Чи мене таки стратили — символічно! Чи справді ніхто не хотів втручатися у хід складеної комп'ютером програми страти, аби не заплямувати власної кришталево-чистої людської душi.
Ясна річ: втручання людини суб'єктивне, Моралізатор же як Бог—об'єктивний.
Стирвайте, а чи не є наш хвалений Моралізатор новим ідолом? «Не створюй собі кумира…»
Важка десниця твоя, Господи! Але й легкий Твій хрест. Тільки де рука, а де ноша? Як розрізнити їх?..
— Зачекайте, Валявський.
Де це я?!
Еге, виявляється, біля дому. Цікаво, як і коли я залишив стадіон? Страта скінчилася, величезна чаша спорожніла, і я пішов геть. А це?..
Погляд!!!
Господи, та сама жінка! Та сама!!! Яка поранила мене кухонним ножем перед приміщенням суду!
— Зачекайте, Валявський. Я…
— Що вам треба?
Куди, однак, поділася вбивча сила її погляду? Залишився тільки сум… і ще щось, чого я поки не розумію.
— Знаєте, я вирішила… Я не знала тоді, перед судом, що ви і своїх убили. Причому свідомо, заради всіх iнших. Це так… піднесено…
— Та що ж ви таке верзете?! — моєму роздратуванню немає меж. Господи, прости i помилуй мене й цю дурну… Алілуйя! Дякую, що простив, Ти воiстину благий і милосердний!
— Ні, правда. Жертва завжди звеличує. І… я довго думала, вагалася… Вибачте мені. За ніж. Я довго молилася, щоб ви мене простили, як простив цей замах і Бог.
— Краще б ви не схибили, тодi б я не мучився. Втiм, я анiскiльки не серджуся на вас… Всього найлiпшого.
Незважаючи на спеку, я мерзлякувато щулюся, піднімаю комір сорочки й поспішаю додому.
— Слава Богу, що не сердитеся. І дякую за прощення. Тільки щодо «не схибити» ви неправі. Лікарі вас все одно виходили б.
Я на мить зупиняюсь. Адже вона має рацiю! Не на мене одного чинили замах…
— І знаєте що, Деміне…
З чого б це їй переходити на ім'я замість прізвища?!
— Ви такий самотній, неприкаяний… Під час цієї війни ми обидва втратили всіх близьких. І ви, і я. І ось я подумала… Я довго думала, Демiне… Це не

читати