Завантажити

антипоетичних голосів зомбованої черні, не бачити місцевих охлократичних чиновницьких мармиз, не думати про страшну прірву без дна і без країв, куди котяться його земляки і всі українці з Вітчизною впридачу…
Ніде немає Марії, не чую про неї, не бачу її, чогось мені чудно, чогось мені дивно, вже мої милої третій день не видно, і не побачу вже ніколи. Як страшно, при живих і здорових людях, умертвляти любов, допустивши євтаназійний експеримент з власним серцем. Як це – ніколи?
Марієчко, дорога моя! Виходь заміж за іншого, я згодився б і на те, щоб бачити тебе раз на кілька місяців, я навіть не буду випрохувати у тебе інтиму, тільки не завдавай мені найвитонченішої і найжорстокішої кари – власної безнадійної відсутності. Я ж маю дурне і горде серце, бо не шукатиму тебе і не добиватимуся зустрічей будь-якою ціною. Я можу навіть померти з розпачу і голоду у цій винайнятій в’язниці, яку швидко буде нічим оплачувати, і ніколи не дізнаєшся, як я тебе любив, як ти заступила мені світ, спричинившись до неприродньої концентрації – відчувати життя лише через одну людину, бути наркозалежним від тебе, Маріє…
Ти сфокусувала у собі всі алкоголі та антидепресанти, коректори і стимулятори психіки. Кульжан прислала ще одного листа, кличе мене до Німеччини, працює над виходом німецькомовного варіанту моїх поезій, а мені навіть це байдуже… Невже я би проміняв літературу на тебе, папушу на душу проміняла, Маріє, я ж би зненавидів тоді тебе найчорнішою ненавистю…що робити?.. постіль мою устелено шальками терезів… (рядок з поезії С.Вишенського).
Навіть якби ми (випадково чи навмисне) зустрілись, я б нізащо не розповів тобі про отруєння тобою, бо це означало б покласти нотаріальну печатку на віртуальному документі власної нищівної поразки. Нікому не робитиму сповідей про свою епілепсію кохання, заштрик знахарським дурманом, чорну симфонію невзаємності… Треба зжитися з цим, адже зріднюються люди з каліцтвами та виразками. Кажуть, що кохання приносить підйом відчуттів, якусь там працездатність, щось плетуть про енергію та умиротвореність… То ж знайте, безтурботні щасливці, що існують трагіки, для яких кохання є надважким тягарем, паралічем мислення, зупинкою нормальних процесів, одним словом, як сказав би досвідчений психіатр, нахилом до істеричної драматизації. Параноїдальної романтизації. Надцінної ідеологізації. Біснуватої фетишизації. І все. І нема на те ради…
Ти почала мені снитися кожної ночі, ти – упириця, що присмокталася до мозку, викрадаючи у нього енергію та здоровий глузд. Люди сахаються і бояться таких почуттів, через те майже ніхто, принаймні у глибині душі, не співчуває мені, вважаючи викінченим вар’ятом, навіть якби я провів перед знайомими сотню сеансів-сповідей…
Так, я знаю, що за все існує відплата. Ось і прийшла вона до того, котрий вважав себе холоднокровним експериментатором з \і змішування слів… Чому я тоді поплівся до цієї плебейської філії, чому зустрічався потім з нею, чому дав серцю волю? Та ж ця любов донищить мене психічно! Я прикладаю будь-яку ситуацію тільки до Марії, я готовий їй присвятити кожен вірш і кожну поему, але їй не потрібні ці старомодні байронівські самопожертви, лише гроші і трахання з апаратом у людській подобі, котрий безнастанно продукує долари, євро, навіть гривні… Ліпше би вже вона виїхала у якийсь ковбойсько-індіанський чи індустріально-страхітливий штат єдиної ще у світі постмодерної імперії-суміші сотень етносів. Тоді би, може, відпустила мене ця аномальна і підступна аура її можливої близькості, ця страхітлива перевтома її присутністю, це садо-мазохістична тортурня її диханням. Але я не бажаю їй розчинення, неіснування, бо тоді зникне надія навіть гіпотетичної можливості колись зустрітися. Але якби ми і зустрілися…ні, не треба цього інтимізованого обману…єзуїтського фантому.
…Ось вона іде попід руку зі зловісним череванем, що годиться їй радше у батьки, і тобі здається, що зміг би зараз скосити автоматною чергою ці мезальянсові фігури; короткі стогони, ріка крові. Тебе арештують на місці, довічне ув’язнення, пиши тепер, Максимцю, свої серафічно-філософські поези… Але ти проходиш мимо, вона побачила тебе і заточилася, зловісний черевань допомагає втриматися, а ти холодно киваєш їй головою, наче начвертьзнайомому п’ятдесятирічному дядькові з сусіднього під’їзду…
А може, Маріє, ти теж караєшся безмежними ночами від жалю, і здригаються твої плечі від старої, як небо, жіночої розпуки?
…Ти, несамовито пересилюючи себе, лягаєш до ліжка з бізнесменом-череванем. Ти іноді хочеш, щоб він зрадив і не був таким солодкаво-правильним, тоді ти мала би підстави виплеснути власну агресію антикохання приступом істеричних сліз. І ніколи б він не дізнався про справжню причину твого стихійного сімейного бунту. А інколи надходить божевільна думка про те, що було би добре, якби твого чоловіка кастрували, і цей євнух був би неспороможним до виконання навіть машинально-заслиненого подружнього обов’язку. Але нічого не відбудеться, біля тебе далі

читати