Завантажити

1.
“Ти запродався, запродався, запродався!” – стукотіли колеса потягу. “Ти сучий син, мерзотник, гарматне м’ясо олігархічної доби!” – наче відлунювали вікна купе, натоптаного випарами людського поту і всепереможними тарганячими маршами, ошую і одесную.
Потяг “Мічурівка – Київ” уже чесно відкалатав добру половину дороги. Поет Максим Іщенко їхав до столиці, щоб виловлювати там видавців нової книжки новітніх поезій найновішої доби. Ліву кишеню на сорочці пекли триста умовних одиниць – не позичених, а зароблених, себто нашкрябаних від різних партій, часто з протилежними ідейними засадами.
Дали п’ятдесятку з “Нового вітру”, бо п’яним зморозив їм декілька слоганів. “Не страшна нам буря й трипер, доки з нами “Новий вітер!” забракували, довелося вимізковувати інше, здається, “В передвиборчій палітрі будьте разом з “Новим вітром!” Просили точних рим, дав їм ще кілька варіантів… Сотню милостиво кинув керівник місцевого “Народолюбного альянсу”, теж зварґанив їм подібне. Керівник мнувся, ошкірювався: ми чекали, мовляв, від вашого імені й таланту більше хисту та політичної прозірливості. Несподівано аж на сто п’ятдесят розщедрився представник “Жінок, чоловіків і дітей за майбутнє матерів”; нам, типу, сподобалося ваше професійне володіння словом; ви повинні заробляти собі на життя пером, поете Іщенку, бо для митця шкідливо та й немодно бути бідним, минули шароварно-народницькі часи, епоха каганців і пафосу. Співпрацюйте з нами – але тільки з нами! – і представник нап’ялив на свої окоміри наліт сектантсько-партійної підозрілості – і ви не будете бідувати. Не можна, поете Іщенку, жити в суспільстві і бути від нього вільним; у школі таке проходили вочевидь, іншої історії нам не дано, ви розумієте мене, поете Іщенку? Отже, візьміть гонорар, а ще треба буде грошей, підходьте до нас – але виключно до нас! – все, до побачення, бажаю успіхів! І представникове обличчя скрутилося у потворній гримасці, котра мала би символізувати усмішку.
Що ж, Максиме, отримав свої копійки, слід радіти. Адже українське жебракування має різні форми. Не конче тримати пообік себе бутафорські милиці чи простягати руку під церквами, особливо у той час, коли розчулені парафіяни після літургії виходять із Божого храму. У нас майже усі є жебраками, тільки випрохують гроші неоднаковими засобами. Хто не може продавати тіло, продає душу. Хто не може продавати душу, продає талант. А хто не може продати нічого із цих символічних містких означників, хай здихає, потрапляючи під безжальну колісницю новітньої історії. Адже людина народжена для того, щоб продаватися. “Продаватися, продаватися, продаватися!” – відлунює у твоїх барабанних перетинках, послаблених зомбуючими алкогольними випарами, що, напевне, заполонили весь потяг, Мічурівку й Україну.
Всі так хлебчуть, забуваючись від болю, мовби прагнуть втопитися у морі дешевого спиртного, що розілляте довкруж і врешті знайти щастя в обіймах привабливого скляного божка чи чарівної скляної богині…
Ти непотрібний, Максиме, суспільству хабарників і посполитих, що заледве чи відрізнять вірша від новели. Ще дотепер не втямив, на тридцять третьому році власного життєствердження і життєнищення, що поезія усім глибоко в дупі?! Ну ж, глянь хоч раз правді у її страшні табуйовані очі і пересвідчишся у марнотності своїх так званих злетів і падінь, пошуків і знахідок. Можливо, працюєш для майбутньої історії літератури коханого рідного краю? Ну будеш ти, будеш у цій історії літератури, але що зміниться від цього факту? Ну поставить вчителька двійку якомусь школярикові за те, що той не прочитав циклу твоїх патріотичних поез. І школярик зненавидить твої поези, так само, як не розуміє і не любить їх його навчителька-філологиня. О’кей, маєш гурт своїх шанувальників (фанів, збоченців літератури) і що, цей “хвакт” подужає перекроїти твоє життя? Адже шанувальницькі симпатії мінливі та примхливі, старі “кумири” вмент забуваються, а на їхнє місце приходять нові жертви, ошукані літературою. До чого ж ти домислився, Максиме, мо’ маєш душевну кризу? То можеш її запхнути в конкретне місце!
Час поетів закінчився – настала доба звільнених від рефлексій голубооких почвар. Як ти далі писатимеш, друже, коли заполонений такою відразою і жахом? Втікай, Максиме, від цих декадентських розчарувань, бо їх може дозволити собі не літературний пролетарій із порожнім гаманцем, а знаменитість, на яку працюють винайняті літраби. Тебе і рабом ніхто не візьме, бо віршики хіба що придадуться для рекламних клімаксів, тампаксів та політфаксів. Поезія долара, чоловіче, панує довкіль! Розлупи свої дурнуваті, залиті сивухою баньки, і все зрозумієш, якщо твої мізкові потуги не дорівнюють інтелекту інфузорії туфельки! Але що ти вмієш іншого, нікчемний алкашу? Тоді пнися до істеблішменту гімнотворців, гімнолизів та гімноробців! І здобудеш істинне натхнення, мережачи оди та пеани, елегії та панегірики. Натхнення, підсвічене ізсередини шляхетним сяєвом погляду доброго дядька на стодоларовій банкноті. Натхнення, творене підсвідомим і свідомим розумінням безмежних

читати